Пауло Коельйо - Бріда

Б ріда піднялася сходами й зупинилася перед церквою. Невеличка й кругла, вона була великою гордістю краю, однією з перших святинь християнства на цих землях, і щороку дослідники й туристи приїздили оглядати її. Від первісного храму, збудованого тут у п’ятому сторіччі, не збереглося нічого, крім кількох ділянок підлоги; кожне зруйнування, проте, залишало якусь частину неушкодженою, а тому відвідувач міг простежити історію кількох архітектурних стилей, оглядаючи лише одну будівлю.

У церкві грав орган, і Бріда протягом якогось часу слухала музику. У цій церкві все було добре пояснене, всесвіт тут перебував там, де й мусив перебувати, й той, хто заходив у її двері, міг більше не турбуватися ні про що. Тут не існували таємничі сили, що витали над людьми, не існували темні ночі, в які треба було вірити, не розуміючи їх. Уже ніхто не спалював людей на вогнищах, і релігії всього світу співіснували так, ніби були союзниками й приводили людей до одного Бога. Щоправда, її країна досі становила виняток у цьому мирному співіснуванні — на Півночі люди вбивали одне одного за віру. Але та війна мала закінчитися через кілька років, адже Бог майже пояснений. Він добрий і великодушний Отець, і всі почувають себе в безпеці під Його захистом.

«Я — відьма», — сказала вона собі, борючись проти дедалі сильнішої спокуси увійти. Вона дотримується іншої Традиції й хоч Бог у неї той самий, але якщо вона сюди увійде, то осквернить це місце, а воно осквернить її.

Вона припалила сигарету й подивилася на обрій, намагаючись більше про це не думати. Спробувала зосередити думки на матері. У неї виникло раптове бажання побігти додому, кинутися їй на шию й розповісти, що через два дні вона буде висвячена у Великі Містерії відьом. Розповісти, що вона мандрувала в часі, що пізнала силу сексу, що змогла побачити все, що було на вітрині крамниці, застосувавши лише методи Традиції Місяця. Вона потребувала ніжності й розуміння, бо й вона знала такі історії, про які не могла розповісти нікому.

Орган перестав грати, й Бріда знову почула голоси міста, спів пташок, вітер, який шарудів у гіллі дерев і повідомляв про прихід весни. По той бік церкви відчинилися й зачинилися двері — хтось звідти вийшов. На якусь мить вона знову побачила себе в одну з неділь часів свого дитинства, коли стояла там, де стояла й тепер, і дратувалася, бо служба Божа триватиме довго, а неділя була єдиним днем, коли вона мала змогу побігати на полях.

«Я повинна увійти». Можливо, мати зрозуміла б, що вона тепер почуває; але зараз мати від неї далеко. Перед нею тільки порожня церква. Вона ніколи не запитувала у Вікки, яку роль відігравало християнство в усьому тому, що відбувалося з ними. Вона мала відчуття, що коли увійде в ці двері, то зрадить своїх сестер, спалених на вогнищах.

«Але ж і мене спалили на вогнищі», — сказала вона собі. Згадала про молитву, яку проказала Вікка в той день, коли вони вшановували відьом, які померли смертю мучениць. І в тій молитві вона згадувала Ісуса та Діву Марію. Любов вивищується над усім, а любов не знає ненависті — вона може лиш помилятися. Можливо, в ту далеку добу люди уявили себе представниками Бога — й наробили тих помилок.

Але Бог непричетний до того зла.

У церкві не було жодної живої душі, коли нарешті вона увійшла. Кілька запалених свічок свідчили про те, що вранці хтось захотів поновити свій зв’язок із силою, яку міг лише відчувати, — і в такий спосіб перейшов через міст між видимим і невидимим. Вона осудила себе за те, що думала раніше: тут також нічого не було пояснено, й люди мусили поринати в Темну Ніч Віри. Перед нею, розкинувши руки на хресті, був той Бог, який здавався їй надто простим.

Ніхто не може допомогти їй. Вона сама-одна у своїх рішеннях, і ніхто нічого не може їй підказати. Їй треба навчитися йти на ризик. У неї не було можливостей, які мав той, кого вона бачила перед собою розіпнутим на хресті — адже він знав свою місію, знав, що він — Син Божий. Він ніколи не помилявся. Йому була невідома любов людей, він знав лише любов Отця. Від нього вимагалося тільки, щоб він показав свою мудрість і вивів людей на дорогу до неба.

Та хіба тільки це? Вона пригадала урок катехізису в недільній школі, коли панотець перебував у стані більшого натхнення, ніж звичайно. У той день вони обговорювали епізод, коли Ісус звертався до Бога з молитвою, стікаючи кров’ю, і просив, щоб чаша, яку він повинен випити, обминула його.

— Але якщо він був Син Божий, то навіщо Він просив у Нього? — запитала вона в панотця.