Пауло Коельйо - Бріда

Вона відкрила свою сулію й налила вина в келих комусь із тих, котрі стояли поблизу. Незабаром сулії вже переходили з рук до рук, і гомін голосів помітно посилився. Бріда не хотіла пити; у її пам’яті досі зберігався спогад про чоловіка, який посеред пшеничного поля показував їй таємні храми Традиції Місяця. Крім того, гість, якого вона чекала, досі не з’явився.

Проте Лоренс почув себе набагато розкутіше й почав розмову з людьми, які стояли з ним поряд.

— Це свято! — сказав він, сміючись і звертаючись до Бріди.

Він готувався до чогось потойбічного, а це було тільки свято. Свято набагато веселіше, аніж вечірки у світі науки, на яких він мусив бути присутнім.

На певній відстані від його гурту стояв пан із білою бородою, в якому він упізнав одного з професорів університету. Протягом якогось часу він вагався, помітити його чи ні, проте білобородий також його впізнав і з того місця, де стояв, підняв келих за його здоров’я.

Лоренс відчув полегкість — отже, полювання на відьом і на тих, хто їм співчував, давно припинилося.

— Це схоже на пікнік, — сказав хтось неподалік від Бріди.

Атож, церемонія справді нагадувала пікнік, і це її дратувало. Вона сподівалася побачити щось набагато ритуальніше, набагато ближче до тих шабашів, які надихали Гойю, Сен-Санса, Пікассо. Вона попросила в когось сулію і теж почала пити.

Свято. Отже, перетнути міст між видимим і невидимим можна було лише через свято. Бріді дуже кортіло побачити, як може виникнути щось священне з такого суто світського торжества.

Сутеніло швидко, й усі пили, не зупиняючись. І коли вже темрява загрожувала накрити галявину та присутніх на ній людей, що не брали участі в жодному специфічному ритуалі, розпалили вогнище. У минулому теж було так — перш ніж перетворитися на могутню магічну стихію, вогнище було тільки джерелом світла. Воно давало світло, в якому жінки збиралися, щоб побазікати про своїх чоловіків, про свій чаклунський досвід, про зустрічі із сукубами та інкубами — страхітливими сексуальними демонами середніх віків. У минулому теж було так — починалося свято, грандіозне народне свято, весела зустріч з весною та надією, й воно починалося в ту історичну добу, коли бути веселим означало кидати виклик Закону, бо нікому не було дозволено розважатися у світі, створеному лише для того, щоб визискувати слабких. Володарі земель, ховаючись у своїх похмурих замках, дивилися на вогнища, які палахкотіли в лісах і почували себе обкраденими — їхнім селянам захотілося радості й щастя, а хто пізнає радість і щастя, той уже не зможе терпіти смуток без бунту. Селянам могло захотітися бути радісними й щасливими протягом цілого року, а це загрожувало стабільності всієї політичної та релігійної системи.

Ч етверо чи п’ятеро людей, уже напівп’яних, пішли в танець навколо вогнища — певно, намагаючись наслідувати свято відьом. Між тими, котрі танцювали, Бріда помітила одну з Висвячених, що її запам’ятала відтоді, як Вікка влаштовувала поминки по спалених відьмах. Вона була шокована, бо думала, що люди, причетні до Традиції Місяця, виявлятимуть більше пошани до священного місця, на якому вони зібралися. Пригадала ніч, яку перебула з Магом, і про те, як випите вино ускладнювало спілкування між ними під час їхньої астральної прогулянки.

— Мої друзі помруть від заздрощів, — почула вона. — Вони ніколи не повірять, що я була тут.

Ця репліка остаточно урвала Бріді терпець. Їй треба було відійти кудись убік, спробувати зрозуміти, що тут відбувається, і спробувати подолати величезне бажання повернутися додому, втекти звідси, перш ніж вона розчарується в усьому, що вивчала протягом майже року. Пошукала поглядом Вікку — та сміялася й веселилася разом з усіма. Людей, що танцювали навколо вогнища, ставало дедалі більше, одні плескали в долоні й співали, інші їм підспівували або били палицями та ключами по спорожнених суліях.

— Я хочу прогулятися, — сказала вона Лоренсу.

Навколо нього вже зібрався гурт людей, які зачаровано слухали його розповіді про старі зірки та чудеса сучасної фізики. Він замовк на мить і запитав:

— Хочеш, щоб я пішов із тобою?

— Ні, я хочу пройтися сама.

Вона відійшла від гурту й попрямувала до лісу. Голоси ставали дедалі крикливішими й дзвінкішими, й усе це — сп’янілі чоловіки та жінки, балаканина, люди, що гралися в чаклунство, вистрибуючи навколо вогнища — усе це почало змішуватися в її голові. Вона так довго чекала сьогоднішньої ночі, а виявилося, що це тільки свято — свято схоже на ті доброчинні вечірки, де люди їдять, напиваються, правлять теревені, а потім виголошують промови про необхідність допомагати індіанцям у Південній Півкулі або тюленям на Північному Полюсі.