Пауло Коельйо - Бріда

Вікка буде дуже рада. Бо вона мудра.

«Я постарів. І уявляю собі дурні розмови». Але справа була не в старості — закохані чоловіки завжди так поводяться, подумав він.

В ікка була задоволена, бо дощ перестав, і до вечора хмари зникнуть. Мабуть, в особливо важливих випадках природа все ж таки узгоджує свої дії з діяннями людськими.

Усе було передбачено, кожному призначено його роль. Нічого не бракувало.

Вона підійшла до вівтаря й звернулася до свого Наставника. Попросила, щоб він невидимо був присутній на подіях, які відбудуться цієї ночі. Три нові відьми мають бути висвячені у Великі Містерії, і на її плечі лягає величезна відповідальність.

Потім пішла на кухню зварити каву. Приготувала собі склянку помаранчевого соку, грінки і з’їла кілька дієтичних бісквітів. Вона ще дуже переймалася своєю зовнішністю — адже досі була дуже гарна й знала про це. Не було потреби занедбувати свою вроду, аби показати, що вона розумна й кмітлива.

Поки вона неуважно розмішувала каву, їй пригадався той день, схожий на цей, коли багато років тому її Наставник пов’язав її долю з Великими Містеріями. Протягом кількох миттєвостей вона намагалася уявити собі, якою вона була тоді, якими були її мрії і чого вона прагнула від життя.

— Я стаю стара. Починаю спогадувати минуле, — сказала вона вголос.

Швидко допила каву й почала готуватися. Їй ще треба було зробити дещо.

Вона знала, що старість їй не загрожує. У її світі Час не існує.

Б ріда була здивована, побачивши, як багато автомобілів стоять на узбіччі дороги. Важкі вранішні хмари давно розсіялися й на чистому блакитному небі відбивалися останні промені призахідного сонця. Попри холод, це був усе ж таки перший день весни.

Вона попросила сприяння та захисту в лісових духів, а потім знайшла поглядом Лоренса. Він повторив за нею ті самі слова, трохи збентежений, але радий, що буде тут. Якщо вони мають намір залишатися разом, треба, щоб кожен бодай іноді прилучався до реальності другого. Між ними двома також перекинуто міст від видимого до невидимого. Магія присутня в усіх їхніх діях.

Вони швидко перетнули ліс і вийшли на галявину. Бріду не здивувало те, що вона побачила: чоловіки й жінки різного віку — і, мабуть, найрозмаїтіших професій — стояли групами, розмовляючи, прикидаючись, ніби все, що тут відбувається, найприродніша річ у світі. Проте насправді всі вони були трохи розгублені та збентежені.

— Це все учасники сьогоднішньої церемонії? — запитав Лоренс.

Він такої кількості народу не сподівався.

Бріда відповіла, що ні. Тут були також запрошені, такі, як він. Вона достоту не знає, хто братиме участь у ритуалі, а хто не братиме. Усе з’ясується в останню мить.

Вони знайшли для себе куточок, і Лоренс поставив сумку на землю. У сумці була сукня Бріди й три сулії з вином. Вікка рекомендувала, щоб кожна особа — учасник чи запрошений — принесла одну сулію. Перед тим як вони вийшли з дому, Лоренс запитав, хто другий запрошений. Бріда назвала Мага, якого вона не раз навідувала в лісі, — й Лоренс не надав її повідомленню найменшого значення.

— Ви можете собі уявити, — сказала одна жінка, що стояла неподалік. — Ви можете собі уявити, що сказали б мої подруги, якби вони знали, що сьогодні я спостерігатиму справжній Шабаш.

Шабаш відьом. Свято, яке пережило кров, вогнища, Добу Просвітництва і тривалий час забуття. Лоренс намагався освоїтися й твердив собі, що тут є, певно, багато людей, котрі перебувають у такому самому становищі, як він. Та коли побачив, що в центрі галявини уже складено піраміду із сухих дров, у нього мороз пішов поза шкірою.

Вікка перебувала збоку, розмовляючи з однією групою. Побачивши Бріду, вона підійшла привітатися й запитала, чи в неї усе гаразд. Бріда подякувала їй за увагу й відрекомендувала Лоренса.

— Я запросила ще одну особу, — сказала вона.

Вікка подивилася на неї з подивом. Але потім широко всміхнулася; Бріда була певна, вона зрозуміла, про кого йдеться.

— Я рада, — відповіла Вікка. — Це і його свято. І минуло чимало часу, відколи я не бачила того старого чаклуна. Певно, й він чогось за цей час навчився.

Люди все прибували, проте Бріда не могла зрозуміти, хто з них гість, а хто — учасник. Через півгодини, коли на галявині зібралося близько сотні осіб, які розмовляли тихими голосами, Вікка попросила мовчанки.

— Ми з вами присутні на ритуальній церемонії, — сказала вона. — Але це також свято. А жодне свято, як вам відомо, не почнеться, поки люди не наповнять чаші.