Пауло Коельйо - Бріда

Виконуй свою роль і не турбуйся про інших. Вір у те, що Бог розмовляє і з ними і що вони так само, як і ти, прагнуть відкрити сенс життя.

— Тепер з вашою машиною все гаразд, — сказав механік, коли жінки повернулися з кондитерської. — Але ви, пані, уникли великої неприємності: один із шлангів уже був готовий тріснути.

Вікка була не вельми вдоволена високою ціною за ремонт, але похвалила себе за те, що вчасно згадала про прислів’я.

В они робили покупки на одній з центральних комерційних вулиць Дубліна — саме на тій, яку Бріда намагалася собі уявити, коли виконувала вправу з вітриною. Коли розмова заходила про щось важливе, Вікка відбувалася туманними або ухильними відповідями. Але вона з великим ентузіазмом говорила на теми повсякденного життя — про ціни, одяг, поганий настрій продавщиць. Вона витратила чимало грошей того вечора, переважно на речі, що свідчили про її витончений і добрий смак.

Бріда знала, що ніхто не запитує в іншої людини, звідки в неї гроші, які вона витрачає. Проте її цікавість була такою великою, що вона мало не порушила елементарні норми доброго виховання.

Закінчили вони той вечір у ресторані традиційної японської кухні, де замовили сашімі.

— Нехай Бог благословить нашу їжу, — сказала Вікка. — Ми плаваємо в морі, якого не знаємо. Нехай же Він наділить нас мужністю, необхідною для того, щоб ми прийняли цю таємницю.

— Але ви Наставниця у Традиції Місяця, — сказала Бріда. — Вам відомі всі відповіді.

Вікка протягом якоїсь хвилини дивилася на їжу відстороненим поглядом.

— Атож, я вмію подорожувати між теперішнім і минулим, — сказала вона нарешті. — Я знаю світ духів і вже увійшла в контакт із такими потужними силами, для характеристики яких не знайдеться слів у жодній мові. Мабуть, я можу стверджувати, що володію потаємним знанням тієї дороги, по якій людський рід ішов до самого сьогоднішнього дня.

І тому, що я знаю все це і що я Наставниця, я знаю також, що ми ніколи не зможемо розкрити справжню причину нашого існування. Ми зможемо з’ясувати, як, коли та звідки ми тут з’явилися. Але запитання навіщо? завжди залишиться для нас запитанням без відповіді. Головна мета великого Будівничого Всесвіту відома лише Йому й більше нікому.

Тиша, здавалося, запанувала над усім довкіллям.

— Ось і тепер, коли ми тут вечеряємо, дев’яносто дев’ять відсотків людей із нашої планети по-своєму намагаються знайти відповідь на це запитання. Навіщо ми тут? Багато хто сподівається, що знайде відповідь у своїй релігії або своєму матеріалізмі. Інші впадають у розпач і марнують життя і статок, намагаючись проникнути в таємницю. Існують також люди, — хоч їх і небагато, — які взагалі нехтують цю проблему й живуть сьогоднішнім днем, не переймаючись ані результатами, ані наслідками.

І лише люди мужні й ті, хто опанував Традицію Сонця й Традицію Місяця, знають єдино можливу відповідь на це запитання: «НЕ ЗНАЮ».

Така ситуація може, на перший погляд, нас налякати й навіяти нам почуття безпорадності перед світом, перед тим, що в ньому відбувається, і перед таємницями нашого існування. Та коли перший страх минає, ми поступово починаємо звикати до єдино можливого розв’язання цієї проблеми: ми повинні робити те, що підказують нам наші мрії. Знайти в собі мужність зробити ті кроки, які ми завжди хочемо зробити, це єдиний спосіб довести, що ми віруємо в Бога.

У ту мить, коли ми на це зважимося, життя наповнюється для нас священним смислом, і ми переживаємо те саме хвилювання, яке пережила Свята Діва, коли в один із днів її буденного існування перед нею з’явився незнайомець і сказав, що вона народить Сина Божого. «Нехай буде воля твоя», — відповіла йому Свята Діва. Бо зрозуміла, що своєї найбільшої величі людина досягає тоді, коли приймає Таємницю.

Після досить тривалої мовчанки Вікка знову заходилася їсти. Бріда дивилася на неї, горда з того, що сидить поруч із нею. Вона вже не думала про ті запитання, які хотіла їй поставити — про те, чим Вікка заробляє собі на життя, чи вона закохувалася в когось, чи ревнувала до якогось чоловіка. Вона думала про велич душі людей, наділених справжньою мудрістю. Людей, котрі все своє життя шукали відповідь, якої не існує, а зрозумівши це, ніколи не вигадували надуманих пояснень. Вони смиренно погоджувалися жити у Всесвіті, якого ніколи не могли зрозуміти.

Але єдиний спосіб, у який вони могли існувати в ньому, — це реалізувати власні бажання, власні мрії, бо саме так людина перетворювалася на інструмент Бога.