Пауло Коельйо - Бріда

У ранці в суботу зателефонував Лоренс.

— Їдьмо прогулятися за місто, — сказав він. — Їдьмо до скель.

Бріда приготувала поїсти, а потім майже годину вони трусилися в автобусі із зіпсованою системою опалення. Близько полудня доїхали до містечка.

Бріда була схвильована. Ще коли навчалася на першому курсі літературного факультету, вона багато читала про поета, який жив тут у минулому сторіччі. То був загадковий чоловік, великий знавець Традиції Місяця, який брав участь у діяльності таємних товариств і залишив у своїх творах приховане послання, для тих, хто шукає собі духовну дорогу. Його звали Вільям Батлер Їтс. Бріді пригадалися деякі його вірші, вірші ніби написані для цього холодного ранку з чайками, що літали над човнами, припнутими в невеличкій гавані.

Вони увійшли до єдиного в селі шинку, замовили віскі, щоб трохи зігрітися, і пішли в напрямку скель. Вузенька заасфальтована вуличка стала круто підійматися вгору, й через півгодини вони прийшли до місцевості, яку тутешні люди називали «фалесія». Це був мис, утворений із прямовисних скель, які обривалися в море. Навколо скель зміїлася стежка; ідучи неквапно, вони пройшли по ній менш як за чотири години; тепер їм залишалося тільки сісти на автобус і повернутися до Дубліна.

Бріда була в захваті від їхньої сьогоднішньої прогулянки. Хоч у цьому році життя й запропонувало їй чимало емоцій, зиму вона, як і завжди, переносила тяжко. Усе її життя тепер зводилося до того, що вдень вона йшла на службу, увечері — на факультет, у суботу та в неділю ходила в кіно. Ретельно виконувала ритуали в призначений час і танцювала під ритми світу, як навчила її Вікка. Але їй хотілося більше бувати у світі, покидати дім і милуватися природою.

Небо було затягнуте хмарами, які висіли низько, але фізична активність та віскі розігнали холод. Стежка була надто вузька, й вони не могли йти поряд; Лоренс ішов попереду, а Бріда на кілька метрів позаду. Розмовляти за таких обставин їм було важко. Проте вони все ж таки знаходили можливість обмінятися кількома словами, чого було досить, аби відчути, що другий близько й також милується красою природи, що їх оточувала.

Вона з дитячим захватом споглядала навколишній краєвид. Усе тут було так само, либонь, як і тисячі років тому, в ті далекі часи, коли не існували ані міста, ані гавані, ані поети, ані дівчата, що прагнули засвоїти Традицію Місяця; тоді існували лише скелі, море, яке підмивало їх унизу, та чайки, що літали під низькими хмарами. Іноді погляд Бріди ковзав униз, у провалля, і тоді вона відчувала легке запаморочення голови. Море розповідало їй щось таке, чого вона не могла зрозуміти, чайки накреслювали в небі малюнки, які вона не встигала роздивитися. Але все одно вона дивилася на цей первісний світ такими очима, так ніби в ньому зберігалася — і то значно більшою мірою, аніж у всіх книжках, які вона читала, та в усіх ритуалах, що їх виконувала, — справжня мудрість Усесвіту. Мірою того, як вони відходили від гавані, усе інше втрачало сенс — її мрії, її повсякденне буття, її пошук. Залишалося тільки те, що Вікка називала «підписом Бога».

Існувала лише ця мить первісної реальності, поєднана з чистими силами природи, — відчуття того, що вона жива, а поруч із нею той, кого вона кохає.

Після того як вони йшли по ній майже дві години, стежка розширилася, й вони вирішили сісти й трохи відпочити. Але довго сидіти не змогли; холод дуже скоро став нестерпним і треба було рухатися. Але їй хотілося посидіти бодай кілька хвилин поруч із ним, дивлячись на хмари і слухаючи шум морських хвиль.

Бріда вдихала запах моря, а в роті відчувала присмак морської солі. Її обличчя, притиснуте до плеча Лоренса, зігрілося. То була мить напруженого й повного існування. Усі її п’ять чуттів пробудилися.

Протягом якоїсь частки секунди вона подумала про Мага й забула його. Зараз її цікавили лише п’ять чуттів. Вона хотіла, щоб вони й далі діяли. Настала мить, яку вона давно чекала.

— Я хочу щось сказати тобі, Лоренсе.

Лоренс щось промурмотів їй у відповідь, але серце йому завмерло. Поки дивився на хмари й урвище, він зрозумів, що ця жінка найважливіше, що він має у своєму житті. Що вона єдине пояснення, єдина причина цих скель, цього неба, цієї зими. Якби її тут не було з ним, то йому було б байдуже навіть якби всі янголи небесні прилетіли сюди хмарою втішати його — рай не мав би для нього ніякого сенсу.