Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Лише старшого лісничого такі люди обслуговували добре. Коли він у своєму міському домі приймав мавританців, його оточував цілий гурт челяді — мисливці в зелених лівреях, лакеї в червоних фраках і чорних штанях по коліна, домашня служба і всілякі довірені особи. На таких святах трохи відчувався той затишок, що його старий полюбляв у своїх лісах: у просторій залі було тепло і ясно — не так, як від сонячного світла, а як від полум’я і від золота, що мерехтить у печерах.

Як у тиглях алхіміків із простацького жевріння вугілля зблискує діамант, так і в тих лісових кублах часто виростали жінки вишуканої вроди. Як і кожне в тих лісах, вони були власністю старого, і, кудись їдучи, він завжди возив їх із собою. Коли він гостив у своїх невеличких будинках перед брамами міст молодих мавританців і був у доброму гуморі, то, бувало, виставляв напоказ одалісок, як інші виставляють свої коштовності. Він наказував покликати їх до більярдної зали, де гості, добре попоївши, сходилися на імбирне пиво, і видавав їм там кулі для партії в більярд. Потім товариство дивилося на оголені жіночі тіла, що, схилившись над зеленим сукном, повільно вигиналися на всі боки, прибираючи різні пози, як того вимагала гра. З лісів доходили чутки, що там із цими жінками бувало ще й не таке, коли старий після довгого полювання на лисиць, лосів чи ведмедів бенкетував на оздобленому зброєю та рогами току, владно всівшись на замащеному закривавленими штаньми почесному місці.

Воднораз він, залагоджуючи у світі свої справунки, використовував таких жінок як найкращу принаду. Той, хто тягнеться до оманливих квіток, що виросли на болоті, підпадає під владу драговини; у свої мавританські часи ми бачили вже не одного, кому всміхалася велика доля і хто отак звівся ні на що, — бо в таких тенетах найперше заплутується високий розум.

Так був дібраний люд, що мав заселити край, коли б старий остаточно вже запанував над Маріною. Ворог спустошив би сади, замість шляхетних овочів родили б дурман, дикий мак і блекота. А замість тих, хто дарує вино і хліб, на цоколях звелися б чужі боги — як Діана, що в болотах виродилася в символ буйної плодючості й пишається обвислими, схожими на грона винограду, золотими грудьми, чи як страхітливі статуї, що жахають своїми пазурами, рогами та іклами й вимагають жертв, не гідних людини.

Так діялося на сьомому році після Альта Плани, і ми вважали, що саме той похід спричинився до лиха, яке спустошило країну. Правда, ми з Ото й самі брали в ньому участь і, належачи до загону багряних вершників, доклали рук до різанини біля перевалу — але тільки тому, що мали виконати свій громадянський обов’язок, а за тих обставин це означало битися, а не розмірковувати, на чиєму боці правда, а на чиєму кривда. А що руці наказувати легше, ніж серцю, то наші почуття були з тими народами, які боронили від кожного, хай би якого могутнього, напасника свою споконвічну волю, тож нам не здавалося, що їм просто пощастило на полі бою, в їхній перемозі ми вбачали щось більше.

До того ж ми на Альта Плані здобули собі приятеля, бо біля перевалу нам у руки попався юнак Ансґар, син господаря з Боданальпа, і обмінявся з нами подарунками. З тераси Боданальп бачився нам синьою лукою, глибоко схованою в морі льодовиків, і думка про те, що в садибі, розташованій у тій долині, нам ладні будь-коли надати братній притулок, додавала нам певності.

Коли ми ще у своїй батьківщині на півночі поклали зброю назад до зброярні й замкнули її там, нам запраглося життя, вільного від будь-якого насильства, і ми згадали свої давні студії. Ми попросили мавританців із честю відпустити нас і були переведені з чорно-червоно-чорною стрічкою до братства вільних. Нам, певне, не забракло б ані мужності, ані мудрості, щоб піднятися в тому ордені на високий щабель; але ми не здатні були дивитися зі свого високого становища на страждання слабких і безіменних, як дивляться з сенаторських сидінь на арену. А що як слабкі перестануть визнавати закон і в засліпленні самі відімкнуть замки, повішені задля їхньої ж безпеки? Мавританців ми також не могли цілком засуджувати, бо справедливість і несправедливість тісно переплелися; фортеці хиталися, і час дозрів був до страхітливого. В цьому людський лад схожий на космос, який час від часу, щоб відродитися, мусить поринути в полум’я.

Тож, мабуть, ми добре зробили, що відійшли від справ, на яких слави не здобудеш, і мирно повернулися до Маріни, щоб на сонячному узбережжі віддатися вивченню квіток, у нетривких барвистих знаках яких ховається незмінне, наче в образному письмі, і які схожі на годинники, що на них завжди можна побачити правдивий час.