Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Те, що отець Лампроз не любив суперечки, було також ознакою ввічливості, доведеної в ньому до високої досконалості. А що він ще й перевершував співрозмовника в знаннях, то вислуховував і потім переказував його мову, таким чином у якомусь вищому розумінні схвалюючи її. Так він відповів і на вітання Ото, і не тільки через доброту, яку духівництво набуває за довгі роки і зміцнює, мов шляхетне вино, а й через свою чемність, яку виховують у значних родинах і яка для їхніх нащадків стає другою вдачею, що ніколи не буває обтяжливою. Але водночас і через гордість — бо коли хтось має владу, то він має і свою тверду думку й не зважає на міркування інших.

Казали, що отець Лампроз походив із давнього бургундського роду, проте сам він ніколи не говорив про минуле. Зі свого світського життя він зберіг перстень із печаткою, де на червоному карнеолі були вирізьблені крила грифа, а під ними девіз: «Моє терпіння має причину». В цьому також виявлялися обидва полюси його єства — скромність і гордість.

Скоро наші відвідини монастиря святої Фальцифери почастішали. Ми бавили час то на квітнику, то в бібліотеці. Таким чином наша «флорула» дуже збагатилася, бо отець Лампроз уже багато років збирав рослини біля Маріни, і ми ніколи не верталися від нього без паки аркушів гербарію, кожен із яких був підписаний його рукою і був маленьким витвором мистецтва.

Не менш корисним було це знайомство для нашої праці про симетричність, бо для будь-якого плану багато важить можливість обмірковувати те чи інше в ньому з розумною людиною. Якщо ж говорити про наш задум, то скоро ми впевнилися, що отець Лампроз цілком непомітно і без будь-яких претензій на авторство прилучився до його здійснення. Він не тільки був добре обізнаний із цими явищами, а й умів звернути нашу увагу на особливо яскраві моменти, що, мов блискавкою, осявали нам сенс нашої праці.

Особливо запам’ятався нам один із таких випадків. Якось уранці отець повів нас до квітника на узбіччі, який перед тим полов монастирський садівник, на місце, накрите червоною крамниною. Він сказав, що вберіг там від сапи одну рослину, яка потішить наше око, — та коли підняв крамнину, під нею виявилося не що інше, як молодий кущик одного з видів подорожника, якому Лінней дав назву «major» і який можна знайти на кожній стежці, де тільки ступала людська нога. А проте як ми нахилилися й уважно оглянули його, то виявилося, що він незвичайно великий і правильної форми; округлість його утворювала рівне зелене коло, яке ділили на частки й оточували зубчастою лямівкою листки, а посередині світилося осердя, що з нього ті листки росли. Той витвір природи був свіжий і тендітний у своїй рослинній субстанції й одночасно незламний у вишукано мудрій симетричності. Ми заніміли в побожному захваті й відчули, як у наших серцях бажання жити поєдналося з бажанням померти; підвівшись, ми мовчки глянули в усміхнене обличчя отця Лампроза. Він довірив нам таїнство.

Ми ще й тому високо цінували години, які нам дарував отець Лампроз, що він користувався великою пошаною серед християн і до нього горнулися люди, які шукали поради і розради. Але його любили й ті, що поклонялися дванадцятьом богам, чи ті, що походили з півночі і вшановували Асів у просторих повітках та обгороджених гайках. Коли вони приходили до нього, він і їм від щирого серця давав духовну допомогу, але не в священицькій формі. Брат Ото, який знав багато монастирів і таїнств, не раз називав найдивовижнішою рисою того мудрого ченця його вміння поєднувати такий високий рівень знань із суворими правилами. Ото казав, що догма також, мабуть, проходить процес одухотворення — наче вбрання, яке на першій стадії вишивають золотом та багрянцем і яке потім із кожним кроком набуває невидимої якості, тимчасом як візерунок поволі втрачає на світлі свою красу.

З перебігом тих подій отця Лампроза, якому виявляли довіру всі сили, що діяли на терені Маріни, оточив ореол цілковитої святості. Він, мабуть, бачив краще, ніж будь-хто інший, гру, яка там точилася, і тому нас неабияк дивувало, що він у своєму монастирському житті не переймався нею. Навпаки: що ближче підступала небезпека, то, здавалося, веселішим він ставав і яскравіше світилася його душа.

Ми часто говорили про це, сидячи у своїй келії біля коминка, де горіла виноградна лоза, — бо в тривожні часи такі люди здіймалися, як вежі, над хисткою юрбою. Інколи ми питали себе: може, йому здається, що хвороба зайшла надто далеко, аби її лікувати? Чи, може, скромність і гордість не дають йому втрутитись у боротьбу партій ані ділом, ані словом? Та, мабуть, найкраще визначив причину його дивної поведінки брат Ото, сказавши, що люди такої вдачі, як у нього, не створені для знищення страхітливого, — вони створені для того, щоб ступати в найпекучіше полум’я, як до батьківського дому. Він, що, немов мрійник, живе за мурами монастиря, може, єдиний із нас перебуває в цілковитій реальності.