Ернст Юнґер: На Мармурових скелях

Хто з вас не знає пекучої туги, що огортає нас на згадку про щасливу пору свого життя? Бо та пора минула і ніколи не вернеться, нас розлучено з нею — навіть найбільша відстань не розлучає так немилосердно. А картини щастя у відблиску минувшини постають іще привабливішими; ми згадуємо їх, мов тіло забраної смертю коханої, яке спочиває глибоко в землі й викликає в нас моторошне почуття, ніби відбиток нищення, сповнений якоїсь вищої, духовної краси. І ми, спрагло линучи думками до тієї минулої пори, знов і знов обстежуємо кожну дрібну подію в ній, кожну її рисочку. Тоді нам починає здаватися, що ми свою міру життя й любові не виповнили по вінця, та хоч би як ми жалкували, що так сталося, прогаяне годі надолужити. О, якби це почуття було нам наукою кожної щасливої миті!

А ще солодшим стає спогад про наші роки, міряні й за місячним, і за сонячним календарем, коли вони скінчилися раптовим жахом. Аж тоді ми починаємо розуміти, яке нам випало щастя, — ми могли жити своєю малою громадою, під мирним дахом, мали з ким цікаво поговорити, ласкаво привітатися вранці й попрощатися ввечері. Ох, ми завжди надто пізно усвідомлюємо, що то і є ріг достатку, щедро відкритий для нас.

Так я згадую і про ту пору, коли ми жили біля Великої Маріни — щойно спогад висвітлює її чари. Бо тоді ненастанні тривоги й нещастя огортали наші дні мороком, особливо стереглися ми старшого лісничого. Тому і побут наш, і вбрання були досить аскетичні, хоч нас не зв’язувала жодна обітниця. Проте двічі на рік ми дозволяли собі порозкошувати — раз навесні й раз восени.

Восени ми гуляли, як мудрі люди, й віддавали шану чудовим винам із винограду, що родив на південних узгір’ях Великої Маріни. Коли з садків, де вже червоніло листя і з лози звисали темні грона, починало долинати жартівливе перегукування виноградарів, а з містечок і сіл — порипування давил і подвір’я огортав бродильний дух свіжих вичавок, ми спускалися донизу, заходили до господарів заїздів, до бондарів та виноградарів і пили з ними вино з череватих кухлів. Там нам завжди траплялося товариство, бо країна була заможна й гарна, тому її мешканці мали вдосталь безтурботного дозвілля, а жарт і гарний гумор цінували як найбільший скарб.

Так ми сиділи щовечора за веселою вечерею. Протягом тих тижнів перевдягнені сторожі виноградників від світанку до смерку обходили садки з тріскачками та рушницями, полохаючи пожадливе птаство. Пізно ввечері вони поверталися додому з низками перепелиць, зозулястих дроздів та дроздів-смоквоїдів на шиях, і невдовзі їхня здобич, викладена на виноградне листя, у великих мисках з’являлася на столі. Любили ми також заїдати молоде вино смаженими каштанами й горіхами нового врожаю, а найбільше — чудовими грибами, які там шукають у лісах із собаками, — білими трюфелями, а також тендітною листочнею кучерявою та червоними королівськими грибами.

Поки вино ще було солодке, медового кольору, ми сиділи за столом як приятелі, мирно розмовляючи, а не раз і поклавши руку на плече сусідові. Та коли воно починало грати й відстоюватись, у нас прокидалися могутні життєві сили. Тоді відбувалися блискучі двобої, в яких вирішальну роль відігравала зброя сміху й до яких ставали супротивники, що відзначалися вмінням легко й вільно орудувати думкою, — вмінням, яке набувають тільки за довге, не переобтяжене працею і турботами життя.

Та ще дужче, ніж ті години, проведені в чудовому настрої серед веселого, дотепного товариства, нам подобалося повернення додому тихими садками й полями, коли на барвисте листя вже випадала ранкова роса. Ми виходили напідпитку з міської брами, над якою стримів на вежі півень, праворуч від нас мерехтіло морське узбережжя, ліворуч височіли залиті місячним світлом Мармурові скелі, а перед ними простягалися вкриті виноградниками пагорби, узбіччями яких бігла стежка.

Із таким поверненням додому в нас пов’язані спогади про ту мить, коли ми, дивуючись, отямлювалися, — в голові раптом яснішало, нам ставало водночас і боязко, і весело, ніби ми виринали з життєвих глибин на поверхню. Наче хтось, постукавши, будив нас зі сну, і тоді пітьму нашого сп’яніння осявав якийсь образ — чи то баранячий ріг, що його, настромивши на довгу жердину, вкопав на своєму городі якийсь селянин, чи жовтоокий пугач, який сидів на гребені клуні, чи метеор, що, потріскуючи, перетинав небо.