Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Отже, сталося так, що наше життя почало відбігати від тих планів, які ми снували. Скоро ми помітили, що це тільки пішло на краще нашій праці.

Ми приїхали сюди з наміром грунтовно взятися до вивчення рослин, а тому за давнім, випробуваним звичаєм найперше подбали про стан свого духу — довели його до ладу правильним диханням і харчуванням. Як усе на цій землі, рослини також хочуть говорити до нас, але треба мати ясний розум, щоб збагнути їхню мову. Хай навіть у їхньому проростанні, цвітінні й зникненні ховається омана, якої не уникне жодне творіння, а все ж дуже приємно вгадувати те незмінне, що закладене в глибині явища. Мистецтво так загострювати погляд Ото називає «висмоктуванням часу», — хоч він і вважає, що чиста порожнеча по цей бік смерті недосяжна. Оселившись тут, ми помітили, що наша тема, майже проти нашої волі, розширилася. Може, то особливе повітря скиту надало нашим думкам нового напрямку, так, як у чистому кисні вогонь горить рівніше і яскравіше. Я вже через кілька тижнів після переселення помітив, що речі змінилися, — і спершу сприйняв ту зміну як ваду, бо й мова мене вже не задовольняла.

Одного ранку, коли я глянув із тераси на Маріну, її вода здалася мені глибшою і яскравішою, наче я вперше дивився на неї з ясною головою. У такі хвилини я майже болісно відчував, що слово відокремлюється від явища, як лопає тятива в надто напнутому луці. Я побачив клаптик райдужної оболонки цього світу, і від тієї миті язик перестав служити мені так, як служив раніше. Але водночас у мені прокинулася нова чуйність. Як діти, коли світло повертається з середини їхніх очей назовні, хапають речі і обмацують їх руками, так і я шукав слів та образів, щоб схопити нове сяйво речей, яке сліпило мене. Я ніколи раніше й гадки не мав, що мова може завдавати такої муки, і все-таки я не тужив за колишнім безтурботним життям. Якщо ми уявляємо, що одного дня зможемо полетіти, то нам незграбний стрибок дорожчий, ніж певність протоптаного шляху. Мабуть, цим можна пояснити й запаморочення, яке часто опадало мене під час праці.

Не раз буває, що на невідомій дорозі ми втрачаємо почуття відстані. Щастя, що зі мною був брат Ото, який обережно йшов уперед. Часто, коли мені треба було з’ясувати якесь слово, я з пером у руці поспішав до нього вниз, і часто він із такою самою метою підіймався до мене в гербаріум. Любили ми також творити образи, які називали моделями, — писали на аркушиках вільним розміром двоє-троє речень. Ішлося про те, щоб укласти в них скалки світової мозаїки, як укладають камінь у металеву оправу. У моделях ми також виходили від рослин і завжди трималися їх далі. Таким чином ми описували речі й перетворення, від піщини до мармурової скелі і від скороминущої секунди до пори року. Увечері ми сколювали докупи ті аркушики і, прочитавши, спалювали в коминку.

Скоро ми відчули, як життя сприяє нашим студіям і як у нас міцніє певність. Слово — цар і чарівник одночасно. Ми мали перед собою великий приклад Ліннея, що з маршальським жезлом слова ступив у хаос тваринного та рослинного світу. І диво дивне: його влада над квітучими луками та над легіонами плазунів тривкіша за всі держави, завойовані мечем.

Нас також підганяє до праці, за його прикладом, здогад, що в елементах панує лад, бо ж людина в глибині душі відчуває потяг наслідувати своїм недолугим розумом творіння, як птах відчуває потяг мостити гніздо. А за наші зусилля нас потім стократ винагородило усвідомлення того, що і в випадковостях, і в неладі цього світу навічно закладені міра і правило. Підіймаючись угору, ми наближаємося до таємниці, схованої в поросі внизу. З кожним кроком, який ми долаємо в горах, міняється випадкова лінія обрію, і якщо ми підіймемося досить високо, нас усюди, скільки око сягає, оточуватиме рівне коло, яке обіцяє нам вічність.

Мабуть, те, що ми робили, було учнівськими вправами і читанням по складах. А все ж на душі в нас ставало веселіше, як у кожного, хто не загруз у буднях. Край навколо Маріни бачився не таким чудовим, а проте яснішим, more geometric [2] Більш геометричним (англ.) . . Дні збігали, як вода під високою греблею, швидше і рвійніше. Часом, коли віяв західний вітер, у нас з’являлося передчуття втіхи і незатьмареної радості.

Та насамперед у нас трохи поменшало того страху, що відбирав спокій і, мов туман, який здіймається з боліт, каламутив наші почуття. Як сталося, що ми не занехаяли праці, коли старший лісничий здобув владу на наших теренах і поширився страх? У нас з’явилося передчуття радості, і від її сяйва примари щезли.