Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Особливо любив Еріо найбільшу і найкращу змію, яку ми з Ото звали графинею і яка, коли вірити господарям навколишніх виноградників, віддавна жила в цих ущелинах. Тіло списоголовців металево-червоного кольору, і часто в його малюнок вкраплена луска з ясним мідяним блиском. А проте в цієї графині воно мало чітко виражену, бездоганно чисту барву, що біля голови, як у коштовних каменях, переходила в зелену й одночасно ставала ще яскравішою. Гніваючись, вона роздимала шию, як щит, що під час нападу яскрів, мов золоте дзеркало. Видно, решта змій виявляла їй свою пошану, бо жодна не торкалася до казанця, поки не напивалася молока золота змія. Потім ми бачили, як Еріо грався з нею, і вона торкалася гострою головою об його костюмчик, як, буває, торкаються коти.

Після цієї годівлі Лампуза подавала нам вечерю — два келихи слабенького вина і дві скибки житнього посоленого хліба.

3 тераси крізь засклені двері був вхід до бібліотеки. В гарні ранкові години ті двері були відчинені навстіж, тож брат Ото сидів за своїм великим столом, наче в кутку городу. Я завжди радо заходив до тієї кімнати. На стелі в ній миготіли тіні зеленого листя, а її тишу порушувало тільки пищання пташенят та недалеке гудіння бджіл.

Біля вікна на підставці стояла велика креслярська дошка, а попід стінами здіймалися аж до стелі полиці з книжками. Спідня полиця була найвища, призначена для фоліантів: для великого «Hortus Plantarum Mundi» [1] «Городні рослини світу» (лат.) . та книжок із розфарбованими від руки малюнками, яких тепер уже не друкують. Над ними стояли стелажі, які можна було ще й розсунути, щоб вони поширшали, — на них лежали чернетки й пожовклі аркуші гербарію. А ще на тих темних дошках знайшли своє місце колекція каменів із відбитками рослин, які ми видовбували у вапняних і вугільних кар’єрах, а між ними всілякі кристали, що їх виставляють як оздобу або зважують у руці, обмірковуючи свої слова під час важливих розмов. Ще вище стояли маленькі томи — не дуже велика збірка ботанічних праць, у якій, проте, було все, що будь-коли з’явилося про лілеї. Ця частина бібліотеки розгалужувалася ще в три загальні напрямки — у твори, що трактують образ, колір і запах.

Бібліотека продовжувалась ще й у маленькому передпокої, а далі на сходах, що вели нагору, аж до гербаріуму. Тут стояли твори отців церкви, філософів та класиків давніх і нових часів, а насамперед збірки різноманітних словників та енциклопедій. Вечорами ми з Ото сходилися в передпокої, де підтримували в коминку невеличкий вогонь, підкидаючи в нього суху виноградну лозу. Якщо вдень праця йшла добре, розмова наша точилася млявіше, ми розважалися тим, що йшли протоптаними стежками: складали шану датам і авторитетам, жартували з одвійків науки та бавилися рідковживаними чи майже абсурдними цитатами. В цій грі нам неабияк ставав у пригоді легіон німих, зашнурованих у шкіру або в перґамен рабів.

Здебільшого я рано підіймався до гербаріуму і працював там аж за північ. Коли ми вселилися сюди, то вистелили підлогу добрими дошками й поставили на ній довгий ряд шаф. У їхніх шухлядах нагромадилися тисячі пучків засушеного листя. Ми самі зібрали тільки маленьку частину їх, а решту — рука, що давно вже зотліла. Часом, шукаючи якусь рослину, я навіть натрапляв на поруділий від часу аркушик із сигнатурою, яку написав іще великий Лінней. У ті нічні й ранкові години я складав і розмножував на багатьох аркушах покажчики — спершу великий каталог колекції, а тоді «Малу флору», в яку ми дбайливо заводили всі знахідки з терену Маріни. Наступного дня Ото переглядав аркуші, звіряючи їх із книжками, і до багатьох із них ще й робив рисунки та розфарбовував їх. Так розростався твір, який ще в стадії свого виникнення давав нам велику втіху.

Коли ми задоволені, нашим чуттям досить і найскромніших дарунків цього світу. Я віддавна захоплювався рослинним царством і під час багаторічних мандрівок обстежував його дива. І мені добре знайомі хвилини, коли серце завмирає в грудях від передчуття розгадки таємниці, яку ховає в собі кожна насінина. Та все-таки пишнота росту ніколи не була мені така близька, як на цій землі, просякнутій запахом давно зів’ялої зелені.

Перше ніж лягти спати, я любив іще трохи походити по своєму вузенькому коридорі. Мені часто здавалося в ті нічні години, що рослини тоді яскравіші й кращі, ніж будь-коли. А ще я відчував здалеку ніжний запах усіяних білим цвітом тернових долин, яким мене п’янила наприкінці зими й на початку весни arabia deserta, і пахощі ванілі, що відсвіжують мандрівника у спекоті евкаліптових лісів, які навіть не дають тіні. Потім у пам’яті зринали, наче малюнки на сторінках старої книжки, картини далеких країн у ту пору року, коли буяння рослин переступає свої звичайні межі,— гарячі болота, де цвіте victoria regia, і острівні гаї, що мліють опівдні, наче на білястих хідлях, далеко від порослого пальмами берега. А проте в мене не було того страху, який завжди охоплює людину, коли вона протистоїть буйному рослинному світові, немов тисячорукому ідолові, який заманює її тими руками. Я відчував, як разом зі знаннями ми набиралися снаги, щоб не улягти могутнім життєвим силам, а приборкати їх, як приборкують і загнуздують жеребця.