Ернст Юнґер: На Мармурових скелях

Тоді вона й собі всміхнулася і тихо затулила мені рота рукою — так тихо, що я чув уже тільки свій подих, який проходив крізь її пальці.

Взагалі ж ми день у день жили у своєму скиті дуже усамітнено. Він був розташований край Мармурових скель посередині одного кам’яного острівця, які подекуди витикаються з землі в тій країні виноградної лози. Город наш тулився у вузьких кам’яних западинах, де набралося за довгі роки ґрунту, і був захищений по краях тих западин кам’яною огорожею, попід якою росло дике зілля, таке, як буяло на родючих ґрунтах виноградників. Напровесні тут цвіли, мов китиці голубих перлин, мускатні гіацинти, а восени нам тішили око плоди фізаліса, що яскріли, ніби червоні лампіони. А в усі пори року будинок і город оточували сріблясто-зелені кущі рути, від яких, коли сонце підбивалося вгору, котилися хвилі п’янкого запаху.

Опівдні, коли сонце наповнювало вогнем виноградні грона, у скиті стояла прохолода, бо там не тільки підлога була викладена за звичаєм південних країн кам’яною мозаїкою, а й чимало приміщень заглиблювалися в скелі. Але я о тій порі любив також лежати на терасі і в напівсні слухати спів цикад, схожий на брязкіт скелець. Потім на город налітали метелики й обсідали зібрані в парасольки квітки дикої моркви, а на каміння вилазили вигріватися на сонці перлисті ящірки. І, нарешті, коли білий пісок на зміїній стежці розпікався до гарячого, на неї повільно виповзали списоголовці і невдовзі покривали її всю, наче низка ієрогліфів.

Ми не боялися цих тварин, яких багато жило в шпаринах і розколинах скиту; нас навіть тішило вдень їхнє забарвлення, а вночі — тоненький дзвінкий свист, яким вони супроводжували свою любовну гру. Ми часто, ледь підібгавши вбрання, переступали через них, а як мали гостя, що боявся гадюк, відсовували їх ногами зі стежки. Але завжди зміїною стежкою йшли зі своїми гістьми руч-об-руч і не раз помічали, що почуття волі й акробатичної впевненості, яке нас охоплювало на тому шляху, наче передавалося і їм.

Мабуть, було багато причин, через які ті тварини стали такими свійськими, але без Лампузи, нашої старої куховарки, ми навряд чи пізнали б їхню поведінку. Лампуза, поки було літо, щовечора ставила їм перед кухнею, притуленою до скелі, срібний казанець молока, а потім скликала їх якимось незрозумілим вигуком. І враз в останньому промінні сонця скрізь у городі спалахували золотом, звиваючись, гадюки — на чорній землі грядок з лілеями, на сріблясто-зеленому килимі з рути й вище на скелях у кущах ліщини та бузини. Тоді вони влягалися навколо казанця, утворюючи собою образ полум’яного вінка з омахами на всі боки, і споживали дарунок.

Коли Еріо був зовсім малий, Лампуза, годуючи отак змій, тримала його на руках, і він тоненьким голоском повторював її поклик. Та як же я здивувався, побачивши одного вечора, як хлопчик, що ледве навчився ходити, сам витяг надвір казанця. Там він постукав по його вінцях ложкою з грушевого дерева, і з розколин Мармурових скель, полум’яніючи на сонці, почали виповзати червоні змії. І я, наче вві сні, почув, як малий Еріо сміявся, стоячи серед них на втоптаному глиняному подвір’ї біля кухні. Змії, граючись навколо хлопця, задирали до нього важкі трикутні голови й швидко похитували ними, наче маятниками. Я стояв у альтанці й не зважувався покликати свого Еріо, як не зважуються покликати сновиду, що вві сні йде стрімким гребенем будинку. Та враз я побачив перед порогом кухні стару Лампузу, що стояла, склавши руки на грудях, і всміхалася. Та картина сповнила мене чудовим почуттям безпеки перед величезною загрозою.

Відтоді Еріо став для нас ніби дзвіночком, що кличе на вечерю. Почувши дзенькіт казанця, ми відкладали працю, щоб помилуватися хлопцем, як він годуватиме змій. Брат Ото поспішав до надвірної альтанки зі своєї бібліотеки, а я з гербаріуму. Лампуза також відходила від печі й спостерігала за малим із гордим, ніжним виразом на обличчі. Особливо ми тішилися, бачивши, як завзято Еріо домагався, щоб між тваринами був лад. Скоро він кожній змії дав назву і, вбраний у синій, обшитий золотом костюмчик, порядкував серед них, ревно дбаючи також, щоб усім дісталося молока, і звільняючи місце біля казанця для тих, що запізнилися. Він тоді стукав дерев’яною ложкою по голові ту чи ту змію, що довго пила молоко, а як вона не квапилася відповзати від казанця, хапав її за тулуб нижче голови й щосили відтягав звідти. І хоч би як він їх шарпав, змії завжди були лагідні до нього й слухняні, навіть як линяли і ставали дуже вразливі. Під ту пору пастухи ніколи не пускали худоби на луки біля Мармурових скель, бо якби змія націлилась і вжалила хай би й найдужчого бугая, він упав би неживий, адже сила їхнього жала була не менша, ніж сила блискавки.