Ернст Юнґер: На Мармурових скелях

Але ми завжди спинялися, мов закам’янілі, і в нас кров холола в жилах від раптового ляку. Тоді нам здавалося, що нас наділено здатністю по-новому споглядати ту країну; ніби наші очі могли прозирати крізь речі й бачити золото і кристали в мерехтливих жилах глибоко під застиглою землею. І тоді, бувало, перед нами з’являлися, сірі й примарні, споконвічні духи цього краю, що жили тут задовго до того, як задзвонили дзвони монастирської церкви і проклав борозну плуг. Вони нерішуче наближалися до нас, і їхні грубі, ніби витесані з дерева, обличчя мали дивний вираз, — загадкове поєднання веселого й страшного; злякані й водночас зворушені, ми чітко бачили їх у виноградниках. Часом нам здавалося, шо їм кортить озватися до нас, та невдовзі вони зникали, як імла.

Ми мовчки долали далі короткий шлях до свого скиту. Засвітивши в бібліотеці лампу, ми перезиралися: і я бачив, яким гарним, шляхетним світлом було осяяне лице брата Ото. Те дзеркало переконувало мене, що зустріч у винограднику не була марною. Не перемовившись жодним словом, ми тисли один одному руку, і я йшов нагору, до гербаріуму. Вранці ми теж ніколи вже не говорили про таке.

У гербаріумі я ще довго сидів біля відчиненого вікна, на душі в мене було легко й весело, і я серцем відчував, як веретено пряде золотими нитками матерію життя. Потім над Альта Планою сходило сонце й заливало яскравим світлом околиці аж до кордонів Бургундії. Дикі скелі та льодовики іскрилися білим і червоним, а високий берег мерехтливо вимальовувався в зеленому плесі Маріни.

На гострому гребені будинку починали свій день горихвістки, годуючи вже других за цей рік пташенят, що, домагаючись їжі, пищали, наче хтось гострив ножика. З очерету, що поясом оперізував затоку, здіймалися низки качок, а в садках зяблики й щиглики додзьобували останній виноград. Тоді я чув, як відчинялися двері бібліотеки і брат Ото виходив у садок поглянути на лілеї.

А навесні ми прилучалися до карнавалу, як узвичаєно в тій країні. Ми вгорталися в строкате блазенське вбрання, все в латках, що рябіли, як пташине пір’я, й надягали цупкі маски з дзьобами. А тоді, махаючи руками, наче крильми, блазенською ходою простували до містечка, де на старому майдані було поставлене високе карнавальне дерево. Там, при світлі смолоскипів, відбувався похід масок: чоловіки йшли затулені пташиними масками, а жінки — перевдягнені в розкішне вбрання минулих сторіч. Вони зачіпали нас жартівливими словами, вимовляючи їх тонкими, зміненими голосами старих дзигарів з мелодією, а ми відповідали різким пташиним криком.

На майдані нас уже кликали з шинків та винарень марші пернатих — тоненькі, жалючі флейти щигликів, свистючі цитри сичів, ревучі контрабаси готурів і верескливі ручні органи, на яких пригравав до своїх сороміцьких віршів цех одудів. Ми з Ото приєднувалися до чорних дятлів, у яких марші вистукували ополониками на дерев’яних шапликах, давали блазенські поради й чинили блазенський суд. Тут доводилося пити вино обережно, бо ми мусили смоктати його з келиха соломинкою крізь ніздрю дзьоба.

Коли в голові починало туманіти, ми провітрювалися, гуляючи садками і ярами вздовж валу навколо містечка чи бавлячись на танцювальному майданчику. Або в альтанці якогось господаря скидали маску і в товаристві випадкової любки споживали зі сковорідок слимаки по-бургундському.

Тими ночами всюди до самого світанку лунав пронизливий пташиний клич — у темних провулках і біля Великої Маріни, в каштанових гаях і виноградниках, в оздоблених лампіонами гондолах та темному плесі моря і навіть між високими кипарисами на цвинтарях. І всюди у відповідь йому, наче луна, вихоплювався зляканий зойк тих, що втікали. Жінки в цій країні гарні й сповнені щедрої снаги, яку Старий Буркотун називає дарувальною чеснотою.

Признаюся, нас мало не до сліз доводить згадка не про лихо цієї країни, а про їх веселощі та квітучий добробут. У мене й досі стоїть у вухах та гра голосів, а надто приглушений зойк, яким зустріла мене на валу Лаурета. Хоч її тіло приховував кринолін із золотими торочками, а обличчя — перламутрова маска, я з того, як вона йдучи крутила стегнами, відразу впізнав її в темній алеї і сховався за деревом. Тоді злякав її дятлячим сміхом і, вимахуючи широкими чорними рукавами, погнався за нею. Угорі, де стоїть римський камінь, я спіймав її, знесилену й тремтячу, і стиснув в обіймах, схиливши над її обличчям яскраво-червону маску. Я відчув, як вона, відпочиваючи в моїх обіймах, ніби снила, скована чарівною силою, і мені стало шкода її. Усміхаючись, я відсунув пташину маску на чоло.

Читать дальше