Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Та тільки-но ми устаткували дім та город і наша праця налагодилася так добре, що дала перші наслідки, як над Мармуровими скелями з боку Кампаньї нависла загроза вбивств і підпалів. Коли заворушення охопило й Маріну, ми змушені були збирати відомості, щоб знати, що нам загрожує і чи велика та загроза.

З Кампаньї нам приносив їх старий Беловар, якого ми жартома називали арнаутом і який часто навідувався на кухню до Лампузи. Він приходив із зіллям та рідкісним корінням, яке його жінки викопували з родючого грунту на пасовиську і яке Лампуза сушила на ліки та напої. Через те ми з ним заприязнилися й випили не один глечик вина на лаві в сінцях перед кухнею. Беловар був дуже надійний, коли йшлося про народні назви квіток. Він дуже добре знався на рослинах, і ми залюбки вислуховували його розповіді про них, щоб збагатити свою синоніміку. Знав він також, де ростуть рідкісні види рослин, — як-от ремінні язички, що цвітуть у кущах і пахнуть тоді цапом, безріжки, пелюстки яких мають форму людського тіла, і зозулинець, квітки якого схожі на око пантери. Тому ми часто брали його в провідники, коли ходили по квітки на той бік Мармурових скель. Він знав там кожну стежку аж до лісів; особливо ж, як пастухи зворохобилися, його супровід став надійним захистом.

У цьому старому втілювалося все те найкраще, що могли дати пасовиська, — правда, в іншому розумінні, аніж те, що його вимріяли мускадини, яким здавалося, ніби вони відкрили в плем’ї пастухів ідеальних людей, і які почали їх оспівувати у віршах, складених у рожевих тонах. Беловар мав сімдесят років. Він був високий, худорлявий, із білою бородою, що дивно контрастувала з його чорним чубом. На його обличчі насамперед звертали на себе увагу темні, видющі, як у сокола, очі, що пильно обстежували місцевість навколо, не лишаючи нічого непоміченим; проте, коли Беловар гнівався, в них, як у вовчих, спалахували вогники. Старий носив у вухах золоті кільця, на голові — червону хустку й підперізувався червоним поясом, з-за якого виглядав кинджал. На дерев’яному руків’ї тієї старовинної зброї були вирізані й пофарбовані в червоне дванадцять карбів. Коли ми познайомилися з ним, старий саме втретє одружився і взяв шістнадцятирічну дівчину, якій не давав попуску і яку, мабуть, ще й лупцював, бувши п’яним. Коли він заводив мову про чвари і криваву помсту, очі в нього спалахували, і ми розуміли, що вороже серце, поки воно жило і билося, тягло його до себе, немов магніт, і що відблиск тих актів помсти робив із нього співця, як багато кого в Кампаньї. Коли там біля вогнища на пошану пастушачих богів випивали добру чарку, то хтось підводився й виголошував промову, славлячи смертельний удар, завданий ворогові.

За якийсь час ми звикли до старого й добре ставилися до нього, як добре ставляться до вірного пса, дарма що в ньому ще живе вовча вдача. Хоч у ньому бушував підземний вогонь, проте нічого ганебного він не робив, і через це темні сили, що насувалися з лісів у Кампанью, ненавиділи його. Ми швидко помітили, що це суворе, непригладжене життя було не позбавлене чеснот; добру воно також віддавалося палкіше, ніж то буває в містах. Дружба була для нього чимось більшим, ніж почуття; вона спалахувала в серці старого так само сліпо й нестримно, як ненависть. Нам теж випало відчути це, коли Ото в перші роки обернув на користь старого прикру справу, в яку його хотіли вплутати радники Маріни. Тоді він прийняв нас у своє серце, і його очі сяяли, як він бодай здалеку бачив нас.

Невдовзі ми вже остерігалися висловлювати в його присутності якесь бажання, бо він заліз би і в гніздо грифа, щоб потішити нас грифенятами. Ми могли будь-коли скористатися ним, як доброю зброєю, що маєш у руках; і ми визнавали в ньому силу, на яку покладалися, отримавши її в цілковиту свою власність, і яка, цивілізуючись, сходить нанівець.

Вже через саму дружбу ми почували себе захищеними від небезпек, що загрожували з Кампаньї. Скільки було таких ночей, коли ми, тихо працюючи в бібліотеці і в гербаріумі, бачили відблиск пожежі,— то знов горіла якась садиба, що її підпалили вбивці десь на краю Мармурових скель. Часто вона була так близько, що, коли вітер віяв з півночі, до нас долинав гамір від неї. Ми чули, як гупала в браму довбня і як ревла худоба в охопленій полум’ям стайні. Потім вітер доносив тихе відлуння голосів і звучання дзвонів із маленької домашньої каплиці,— а коли все це раптово замовкало, ми ще довго вслухалися в ніч.

Та ми знали, що нашому прихисткові біля підніжжя скель не загрожує ніяке лихо, поки в степу ще був старий пастух зі своїм неприборканим родом.