Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

З того краю Мармурових скель, що навпроти Маріни, ми могли сподіватися на допомогу ченця, отця Лампроза з монастиря святої Марії Лунаріс, що її в народі вшановують як святу Фальциферу. Цих двоє людей, пастух і чернець, були зовсім різні, як повно буває різних людей на землі, не менше ніж рослин. У старому шанувальникові кривавої помсти жили пасовиська, на яких іще не розтинав родючого шару ґрунту плуг, а в ченцеві — пухка земля виноградника, що за багато сторіч стала завдяки дбайливості людських рук такою м’якенькою, як пісок у пісковому годиннику.

Про отця Лампроза ми спершу почули з Упсали, а саме, від Ергарта, що був там хоронителем гербаріуму й постачав нам матеріал для наших праць. Нас тоді цікавив вид, у якому листки навколо стовбура ділять круг на сегменти, а саме, пазушні рослини, що лягли в основу органічних фігур, — і, зрештою, кристалізм, що незмінно надає сенсу ростові, як циферблат стрілці на годиннику. І ось Ергарт повідомив нам, що в нас же, біля Маріни, живе автор гарного твору про симетрію плодів — Філобіус, під ім’ям якого сховався отець Лампроз. Це повідомлення страшенно зацікавило нас, і ми відвідали ченця в монастирі святої Фальцифери, пославши йому спершу записку.

Монастир був так близько від нас, що ми бачили від свого скиту вершок його вежі. Монастирська церква належала до тих, яку відвідують прочани, і до неї вела дорога похилими луками, на яких так розкішно цвіли старі дерева, що крізь білий цвіт майже не прозирало зелене листя. Вранці дув гострий морський вітер, і в саду не видно було жодної живої душі; а все ж повітря в ньому, напоєне міццю того цвіту, настановлювало душу на високий лад, ніби ми йшли не справжнім, а казковим садом.

Невдовзі ми побачили монастир, що з пагорба дивився на широкий світ, і його церкву, збудовану в світському, радісному стилі. Ми вже здалеку почули гру органа, що супроводжувала спів, яким прочани вшановували чудотворний образ. Коли воротар провів нас до церкви, ми також склали шану тому образові. Ясна пані сиділа на троні з хмар, спершись ногами, наче на ослінчик, на молодий місяць, серпик якого був намальований у формі обличчя в профіль, задивленого вниз. Отже, Божа особа була зображена як сила, що панує над змінним, непостійним, і водночас її вшанували як ту, що дає і визначає долю.

Біля входу до келії нас перебрав від воротаря доглядач монастиря і провів до бібліотеки, що була під орудою отця Лампроза. Тут він просиджував години, передбачені на працю, і тут ми в оточенні мудрих фоліантів часто провадили з ним розмови. Коли ми вперше переступили той поріг, отець саме повернувся з монастирського саду й стояв посеред тихої бібліотеки зі стебельцем темно-червоних косариків у руці. Він іще був у крислатому касторовому капелюсі, а на білому плащі вигравало барвисте світло, що падало з вікна галереї.

То був чоловік років п’ятдесяти, середній на зріст, гарної статури. Підійшовши ближче, ми збентежилися, бо обличчя й руки ченця здалися нам незвичайними й чудними — наче в мерця, аж важко було повірити, що в них текла кров і жевріло життя. Ніби вони були зліплені з м’якого воску й через це міміка в нього дуже повільно пробивалася назовні і більше виявлялася не в рисах обличчя, а в тому, що воно світлішало. Це справляло враження дивної твердості й значущості, особливо як він за своєю звичкою під час розмови підіймав руку. І все ж тому тілові притаманна була вишукана зграбність, яку йому немовби вдихнули ззовні, як у ляльку повітря, що робить її схожою на живу. Не бракувало йому й веселості.

Під час вітання Ото, щоб похвалити образ, сказав, що він добачає в Божистій постаті поєднання чару Фортуни з чаром Вести, — на що чернець ввічливо схилив голову, а потім, усміхнувшись, підвів на нас очі. Видно, він, поміркувавши, сприйняв тих кілька слів як данину нашій зустрічі.

З тієї та інших розмов ми зрозуміли, що отець Лампроз уникав дискусії; до того ж його мовчанка діяла на співрозмовника дужче за слово. Інакше він поводився, коли мова заходила про науку, в якій його зараховували до великих знавців, хоч він і не брав участі в суперечках різних шкіл. Його засада була така: кожна теорія в природознавстві є внеском до генези, бо людський розум у кожному віці зачинає тлумачити творіння наново — і в кожному тлумаченні правди не більше, ніж життя в листку, який розвивається і дуже швидко гине. Через те він звав себе ще й Філобіусом, «тим, що живе в листі», — з властивої йому дивної суміші скромності й гордощів.