Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Це все підказувало нам, чого ще можна було сподіватися від старого, який причаївся в глибині своїх лісів. Йому, який ненавидів плуга, збіжжя, виноградну лозу й одомашнених тварин і якому гидкі були відкрите поселення й відкрита людська душа, йшлося не про володіння таким достатком. Йому ставало радісно на серці аж тоді, коли на руїнах міст зеленіли мох і плющ, а під наїжаченими склепіннями соборів літали в місячному світлі кажани. Останні дерева з його лісу мали рости аж на берегах Маріни й полоскати своє коріння в її водах, а над їхніми верховіттями біла чапля мала зустрічатися з чорним лелекою, що летів із дубових гаїв на болота. Чорнозем виноградників мали рити дикі свині, а плесами монастирських ставків кружляти бобри, коли на смерканні туди йтимуть прихованими стежками на водопій великі череди диких звірів. А на узліссях, де вже дерева не могли пустити коріння в мочар, напровесні мали ширяти слукви, а пізно восени налітати на ягоди дрозди.

А ще старий лісничий не любив ані селянських садиб, ані житла поетів, ані будь-якого іншого місця, де панувала розумна праця. Харцизяки, яким так подобалося за кимось стежити та когось цькувати, всі, як один, від батька до сина, віддані старому, належали ще не до найостанніших мешканців його земель. Вони були досвідчені мисливці. А ті недолугі ловці, яких ми бачили біля Маріни, походили з дивних сіл, що їх старий утримував у глухих ялинниках.

Фортуніо, який найкраще знав володіння лісничого, розповідав, що то були скупчення старезних хиж зі стінами з глини, замішеної на рубаному очереті, і з стрімкими дахами, вкритими вибляклим мохом. Там жив, наче верховодки в печерах попід берегами, різний підозрілий люд, вільний, як пташки небесні. Навіть якщо той люд перебував десь у мандрах, у його лігвах та кублах завжди залишалося щось від нього, як у горшках, де товкли перець, завжди зберігався його пахучий дух.

У ті хащі і під час воєн, і в мирні часи втікали всі, кому загрожувало знищення, — гуни, татари, цигани, альбігійці й різноманітні єретичні секти. До них прилучалися втікачі від військової поліції або катової руки, рештки великих розбійницьких зграй із Польщі та пониззя Рейну й жінки, що їх вигнав за міську браму охоронець закону, бо вони заробляли собі на хліб тільки тим місцем, на якому сидять. Тут влаштовували свої відьомські кухні маги та чародії, що уникли вогнища; втаємничені, венеційці й алхіміки, вважали ці нікому невідомі села прихистками чаклунства. Я бачив у руках Фортуніо манускрипт рабина Ніліфера, що, вигнаний зі Смирни, у своїх мандрах загостив був і до цих лісів. З його твору було видно, що тут, ніби в каламутних болотах, береги яких опосіли щурі, відбивалася всесвітня історія. Тут був схований ключ до багатьох її темних шухляд; казали, що майстер Війон, коли його вигнали з Перуара, знайшов притулок у котромусь тутешньому лісовому кишлі,— в них раз у раз ховалися якісь підозрілі ватаги і кокільяри так само. Потім вони знов перебиралися до Бургундії, але це було для них постійне місце втечі.

Усе, що цим лісам діставалося від світу, вони повертали з верхом зі своїх нетрів. З них насамперед налазили ті нікчемні ловці, що бралися винищити в домі та в полі шкідників, і, як гадав Ніліфер, саме в цих місцях зник свистун із Гамельна з дітьми. З цими зграями з країни в країну розходилися грабунок і чвари. Але з тих лісів походили й витончені дурисвіти, які з’являлися з повозами й служниками і яких бачили навіть при князівських дворах. Так звідти в упорядкований світ вливався струмінь темної крові. Хоч би де стався злочин чи вбивство, виявлялося, що до нього був причетний хтось із тих ватаг; потім він прилучався до танцю, який вітер заводив із бідолахами, що висіли на шибеницях на горі ганьби.

Усі вони вважали старого за свого зверхника й цілували йому поли мисливської куртки або халяви чобіт, коли він сидів на коні. Старий же робив із ними, що хотів, і часом наказував відловлювати їх, як чикотнів, по кілька десятків, коли вони, здавалося, надто розплоджувались. А взагалі вони могли жити й порядкувати у своїх хащах, як їм на душу лягало.

Як патрон краю волоцюг старий мав велику, широко розгалужену, але приховану від стороннього ока владу й поза межами своїх лісів. Усюди, де будівля, яку спорудило людське суспільство, починала тріскатися, вона, мов купами грибів, обростала його кодлом. Вони діяли там, де челядь відмовлялася служити спадковим господарям дому, де на кораблі в бурю спалахував бунт, де на полі бою короля покидали напризволяще.