Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Тоді розбишаки, якими керували люди з лісів, з’являлися вночі перед садибою, і, якщо їх не впускали, силоміць розмикали замки. Ті банди називали ще світляками, бо вони нападали на брами з дрючками, на яких жевріли маленькі ліхтарики. Інші виводили цю назву з того, що вони після вдалого нападу припікали людей вогнем, щоб довідатися, де сховане срібло. В кожному разі про них казали, що нема такої підлоти й такої ницості, на яку б вони були нездатні. Серед них і така: щоб залякати людей, вони запаковували трупи вбитих у ящики або діжки і привозили ті моторошні пакунки разом з іншим вантажем, що приходив з Кампаньї, родичам додому.

Багато небезпечнішим здавалося те, що всі ці вчинки, які хвилювали країну й вимагали суду, миналися майже безкарно — ба навіть дійшло до того, що про них уже не зважувалися вголос говорити, й кожному стало видно, яке безсиле зробилося право супроти анархії. Правда, відразу після початку грабунків було призначено уповноважених, яких супроводжувала охорона, проте Кампанья зустріла їх відвертим бунтом, тож до переговорів не дійшло. І ось, щоб раз назавжди покласти цьому край, довелося за статутом скликати штати, бо в країнах, що, як Маріна, живуть за давнім історичним правом, не дуже люблять залагоджувати суперечки через суд.

І тоді виявилося, що ті злочинці з Кампаньї мали вже в Маріні своїх спільників, бо віддавна так бувало, що в мешканців міста, які поверталися додому, лишалися клієнти серед пастухів, а деякі, випивши келих побратимства, ставали членами їхнього роду. Ці людці тепер також сприяли погіршенню становища, особливо там, де лад уже був хисткий.

Так розплоджувалися підозрілі дорадники, що боронили необмежене беззаконня; вони відверто влаштовували свої кубла по невеликих шинках у гавані. Там за столами можна було побачити таку саму картину, як біля вогнищ на пасовиськах, — старим пастухам, у яких ноги були обмотані грубою вовною, товаришили офіцери, що після Альта Плани сиділи на половині платні, і весь той невдоволений або спраглий змін люд, що жив по обидва боки Мармурових скель, чаркував у тих шинках і товкся, наче в штабах змовників.

У цій веремії брали участь і діти значних громадян міста та юнаки, яким здавалося, що для них настала година нової волі, і це лише збільшувало нелад. Ця молодь юрмилася навколо літераторів, що почали наслідувати пісні пастухів і, замість убиратися у вовняний та полотняний одяг, тинялися вулицями у вивернених кожухах і з грубими палицями в руках.

У цих колах стало також звичним зневажати виноградарство та рільництво і вбачати скарбницю успадкованих від предків, питомих звичаїв у дикому устрої країни пастухів. Відомо ж бо, що трохи чадні ідеї легко захоплюють гарячі голови, і з цього можна було б сміятися, якби не доходило до блюзнірства, зовсім незрозумілого кожному, хто не втратив глузду.

У Кампаньї, де стежки на пасовиськах перетинали межі округ, часто можна було побачити маленькі фігурки пастушачих богів. Вони були вирізьблені з каменю або з вистояного дубового дерева як охоронці тих меж. Місця, де вони стояли, ще здалеку можна було вгадати нюхом — від них ішов прикрий дух, бо принесена жертва складалася з розтопленої суміші масла та лою з тельбухів, які жертовний ніж відсував набік. Через це навколо тих богів завжди чорніли випалені шрами в зеленій траві. Пастухи, принісши жертву, брали звідти звуглілу стеблину й на ніч перед рівноденням значили нею все, що мало завагітніти й народити, починаючи від жінки та корів.

Коли ми зустрічали в такому місці дівчат, що, подоївши на пасовиську корів, верталися додому, вони затуляли хустками обличчя, і Ото, аматор і знавець садових богів, ніколи не поминав тих фігур, не вшанувавши їх якимось жартом. Він також приписував їм дуже давній вік і називав їх супутниками Юпітера з часів його дитинства.

А ще недалеко від Колючої Відноги в гайку з плакучих верб стояло зображення бика, помальованого в червоний колір, із червоними ніздрями й червоним язиком. Те місце мало погану славу, ішли чутки, що там влаштовували жахливі учти.

Але хто б міг повірити, що тих заяложених лоєм і маслом богів, які мали наповнювати коровам вим’я, почали вшановувати і в Маріні? Та ще й у домах, де віддавна глузували з жертв і з тих, хто їх складав. Ті самі мудрі голови, яких вважали досить сильними, щоб порвати пута предковічних забобонів, піддалися чарам варварських ідолів. Вони у своєму засліпленні були огидніші за п’яниць, що тинялися вулицями. Вони мали себе за народжених літати і хвалилися цим, а самі бабралися в поросі.