Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Тому ми дуже цінували те дзеркало, мов ключ, що провадить до високих палат, і такими вечорами обережно відчиняли синій футляр, де воно лежало, щоб помилуватися його блискучою поверхнею, що спалахувала у світлі свічок. Його кружало з ясного гірського кришталю було обрамлене кільцем з електрону. На тій оправі маг рунічними знаками вирізьбив вислів, у якому була гідно віддана його мужність:

На зворотному боці дрібненьким письмом мови палі були викарбувані імена трьох удів короля, що, співаючи, в жалобному вбранні піднялися на багаття, яке власноручно підпалив брамін за допомогою цього дзеркала.

Коло дзеркала лежала ще лампа, також вирізана з гірського кришталю, з зображенням знаку Вести. Вона мала надавати сили променеві, коли не світило сонце, а вогню треба було негайно. Цією лампою, а не смолоскипом, було підпалене багаття в Олімпії, коли Перегрінус Протей, що назвався потім Феніксом, перед величезним юрмищем глядачів скочив просто у вогонь, щоб з’єднатися з етером. Світ знає про цього чоловіка та про його високий вчинок лише з брехливої Лукіанової карикатури.

Кожна добра зброя має чарівну силу; досить нам глянути на неї, як ми вже відчуваємо себе напрочуд дужчими. Так було і з маговим дзеркалом: його блиск віщував нам, що ми не зовсім загинемо, що краще в нас недосяжне для ницої сили. Наша висока снага живе недоторканна в наших душах, наче в підхмарних кришталевих замках.

Правда, отець Лампроз, усміхаючись, казав, що є саркофаги й для духу. Але година знищення має бути й годиною життя. Так міг сказати священик, який відчував, що його манить смерть, мов далекий водоспад, над яким у хмарах бризок стоять веселки. Проте ми були в розповні життя й почували, що нам потрібен знак, який можна побачити й тілесними очима. Нам, смертним, лише в різнобарвності засвічується одне й невидиме світло.

Ми помітили, що дні, коли ми нудили світом, були туманні, край тоді втрачав своє веселе обличчя. Туман здіймався з лісів, наче з відьомської кухні, і широкими хвилями ринув на Кампанью. Він збирався перед Мармуровими скелями, а як сходило сонце, повільними потоками котився в долину і невдовзі заливав її по самий шпиль собору білою імлою. За такої погоди нам здавалося, що нас зраджує зір, і ми відчували, як до країни, немов під грубим покривалом, заповзає лихо. Тому ми добре робили, що просиджували день при світлі в будинку за келихом вина; а проте нам часто кортіло вийти з дому. Бо нам не тільки здавалося, що надворі орудують «світляки», а й що водночас країна набула іншої форми — наче стала не зовсім реальною.

Тому часто ми й туманними днями зважувалися йти на екскурсію і тоді відвідували насамперед пасовиська. І завжди ставили собі за мету роздобути певне зілля; ми прагнули, коли можна так сказати, триматися в хаосі за Ліннеєве диво, бо це та вежа, з якої розум оглядає пояси дикого росту. В цьому розумінні часто маленька рослина, яку ми виривали, давала нам важливе свідоцтво.

До цього долучалося ще й дещо інше, ніби сором, — річ у тому, що ми не вважали ту лісову потолоч своїми супротивниками. З цієї причини ми завжди трактували себе як мисливців за рослинами, а не як борців із ницим злом, тому обминали його, як обминають на дорозі болото чи диких звірів. Ми не визнавали за лемурами свободи волевияву. Такі сили ніколи не повинні визначати нам закон до такої міри, щоб у нас правда згасла в очах.

У такі дні східці, що вели на Мармурові скелі, були мокрі від мряки, а холодний вітер наганяв на них усе нові пасма туману. Хоч на пасовиськах багато що змінилося, але ми ще добре знали давні стежки. Вони вели через руїни багатьох садиб, які тепер повивав холодний запах пожежі. В завалених стайнях біліли кістяки худоби, з ратицями та рогами і навіть іще з ланцюгом на шиї. Посеред подвір’я громадилися хатні речі, що їх «світляки» викидали з вікон, а потім плюндрували. Між столом і стільцем лежала розтрощена колиска, а навколо неї буяла кропива. Лише зрідка ми натрапляли на невеликі групи пастухів, що вели худобу; тієї худоби було небагато, і вона ледве трималася на ногах. Від падла, що гнило на луках, спалахнула епідемія, і череди дуже порідшали. Коли лад порушується, то від того нікому немає добра.

За годину ми наткнулися на садибу старого Беловара, що майже єдина нагадувала давні часи, бо була повна худоби й стояла неушкоджена у вінку зелених лук. А все через те, що Беловар був одночасно вільний пастух і ватажок роду й що від самого початку заворушення оберігав свій маєток від усяких волоцюг, і вже віддавна жоден ловець та жоден «світляк» не зважувався навіть на далекій відстані пройти повз нього. Вбивство кожного з них на луці чи в чагарях він зараховував до своїх добрих вчинків і з цієї причини вирізав не один новий карб на своєму кинджалі. Він суворо стежив за тим, щоб кожна худобина, яка загинула в його володіннях, була глибоко закопана й посипана вапном — мовляв, хай від неї не поширюється погане повітря. Тож до нього йшлося крізь великі череди червоної та рябої худоби, а його дім та стодоли ще здалеку сяяли чистотою і достатком. І божки, що охороняли його межі, завжди сміялися нам назустріч, лискучі від свіжих жертв.