Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Продершись крізь зарості терну й дерену, ми вступили до високого лісу, де ще ніколи не лунало цюкання сокири. Старі стовбури, блискучі від вологи, гордість старшого лісничого, здіймалися вгору, мов колони, капітелі яких ховав туман. Ми йшли попід ними, наче довгим вестибюлем, і на нас звисали з невидимих верхів’їв, немов чарівні лаштунки на сцені, пагіння плюща та цвіт ломиноса. Земля була встелена грубим шаром перегнилого листя та трухлявим гіллям, по краях якого росли губи, яскраво-червоні черпачки, тож ми почувалися, ніби водолази, що гуляють кораловими садками. Там, де котресь із тих велетенських дерев від старості чи влучене блискавкою впало, утворювалися невеликі лисини, на яких густими купами росли жовті наперсники. А ще на тому ґрунті з перегнилого листя й дерева буяли кущі беладони, на гілках яких погойдувалися чашечки квіток брунатно-фіалкового кольору, наче дзвоники над покійником.

У лісі було тихо й незатишно, а проте ми сполохували чимало всіляких птахів. Ми чули тоненьке сюрчання омелюхів, що знялися з модрини, й застережний поклик дрозда, який з ляку урвав свою пісеньку. Захихотіла і сховалася в дуплі вільхи крутиголовка, а в верхів’ї дуба іволга провела нас блазенським сміхом. Чули ми також, як туркотів удалині сп’янілий від щастя голуб і довбав сухе дерево дятел.

Обережно, часто завмираючи на місці, ми підіймалися на плаский пагорб, аж поки брат Ото, що йшов трохи попереду, гукнув мені, що корчівня вже зовсім близько. Тієї миті я побачив у сірій імлі червону квітку булатки, яку ми шукали, й радісно кинувся до неї. Рослинка ніби навмисне ховалася, щоб її ніхто не помітив у рудому буковому листі. Я нахилився над нею, роздивляючись її вузькі листочки та багряні квітки з білястим гострячком нектарика, яким вона й відрізняється від інших своїх родичів. Дослідника, якому раптом випаде так зненацька побачити якусь рідкісну рослинку чи тваринку, охоплює радісне почуття, ніби він отримав від природи дорогий подарунок. Завжди, перше ніж торкнутися до такої знахідки, я кликав Ото, щоб поділитися з ним радістю. Та саме тоді, як я хотів підвести на нього очі, до мене долинув жалібний звук, що злякав мене. З таким звуком з грудей після глибокої рани повільно виходить останній подих разом із життям. Я побачив, що Ото стоїть, немов закам’янівши, на вершині пагорба недалеко від мене, і швидко рушив до нього. Він підняв руку й показав на щось. Я глянув у той бік, і в серце мені наче вп’ялися пазурі, бо переді мною у всій своїй ганебності постало місце наруги.

Ми стояли за невеликим кущем із яскраво-червоними ягодами й дивилися на корчівку. Вітер, видно, змінився, бо тут не було й сліду туману, що огортав нас від самих Мармурових скель, він весь піднявся вгору. Навпаки: все тут у тихому, непорушному повітрі, наче в центрі урагану, було видно дуже виразно. Пташині голоси тепер також замовкли, і лише з темного узлісся долинало то тут, то там характерне зозуляче кування. Ми чули то ближче, то далі глузливе, запитальне «ку-ку, ку-ку», а тоді лунав ніби переможний сміх, аж нас морозом обсипало від нього.

Корчівка була вкрита рідкою хирлявою травою, що лише скраю поступалася місцем сірому черпакові, який росте на смітниках. Серед тієї сухої рослинності вирізнялися два великі, на диво свіжі кущі, які ми з першого ж погляду визначили як лаврові, проте їхнє листя було в жовтих плямах, — таке, як у крамницях, де продають м’ясо. Вони росли обабіч старої, пофарбованої в білий колір повітки. Двері в ній були відчинені навстіж. Хоч сонце не виглядало з-за туману вгорі, але світло було ясне, не давало тіні, і будівля вимальовувалась у ньому дуже чітко. В мурованих стінах на певній відстані прозирали чорні стовпи, кожен з двома підпорами. Стрімкий дах був покритий сірими гонтами. До стін були прихилені жердини й гаки.

Над темними дверима до причілка був прибитий череп, який щирив зуби в білястому світлі й ніби запрошував, глузливо посміхаючись, заходити всередину. Як ланцюжок кінчається клейнодом, так і тим черепом кінчався вузенький причілковий фриз, наче утворений із рудих павуків. Та скоро ми збагнули, що його зроблено з кистей людських рук, прибитих до стіни. Ми бачили його так чітко, що розрізняли дерев’яні кілочки, забиті по одному в кожну долоню.

На деревах, що оточували корчівку, також біліли черепи, в декотрих уже виріс в очних ямках мох, і вони ніби розглядали нас, похмуро посміхаючись. Було зовсім тихо, лише зозуля своїм «ку-ку» зчиняла навколо бліху черепів несамовитий гармидер. Я почув, як брат Ото в задумі прошепотів: «Так, це Ремінний Бліх».