Ернст Юнґер - На Мармурових скелях

Під час війни інколи буває, що зовнішній форт іще стоїть непорушний, коли фортеця давно впала. Отак для нас дім старого був опорним пунктом. Там ми могли відпочити в цілковитій безпеці й поговорити зі старим, поки Міліна, його молода жіночка, готувала нам на кухні вино з шафраном та варила пампушки в казанку з маслом. У старого ще була жива мати, що мала вже майже сто років, а проте ходила по хаті й по подвір’ї рівна, як свічка. Ми любили поговорити з нею, бо вона розумілася на зіллі й знала примовки, від яких скипається кров. А ще вона обмацувала нас рукою, коли ми прощалися, щоб іти далі.

Здебільшого старий брався проводжати нас, але ми не дуже хотіли брати його. Здавалося, що його присутність накликала на нас розбишак із лісових селищ, так, як собаки починають ворушитися, коли навколо поля пробігає вовк. Старому це було до душі, але ми мали інше на думці. Ми йшли без зброї, без охоронців, одягнені в легкі сріблясто-сірі плащі, щоб бути не такими помітними в тумані. Потім мочарами, зарослими мохом та очеретами, ми обережно, навмання бралися до узлісся.

Дуже швидко, як луки лишалися позаду, ми помічали, що тепер загрозлива влада ближче до нас і що її сила тут більша. В чагарях клубочився туман, очерет шелестів на вітрі. Навіть земля, якою ми ступали, здавалася нам іще чужішою і невідомішою. А насамперед непокоїло те, що ми не впізнавали цього краю. Тоді він ставав непевним і підступним, а ця рівнина схожою на ті, які часом бачиш у сні. Щоправда, завжди були місця, які ми твердо пізнавали, але поруч із ними з’являлися, наче острови, що виринають з моря, нові, загадкові смуги. Щоб добре, до кінця зорієнтуватися в тій місцевості, нам треба було напружувати всі свої сили. Тому ми воліли уникати тих пригод, яких так хотілося старому Беловарові.

Часто ми йшли так мохами й очеретами багато годин, зупиняючись тільки перепочити. Я не описую подробиць тих мандрівок, бо ми робили те, що лежить поза спроможностями мови, а тому не підлягає чарам слова. Адже кожен може пригадати собі, що вві сні чи в глибокій задумі його дух напружено поривався в ті царини, які не можна описати. Наче він силкувався вибратись із лабіринту або розгледіти рисунки, закладені в рисунок-загадку. І часом він отямлювався після сну або після задуми на диво зміцнілим. Нам здавалося, що в боротьбі навіть мови замало, а треба добутися аж до глибини сну, щоб подолати загрозу.

І справді, коли ми стояли там на самоті серед мохів та очеретів, у нас і навколо нас часто розпочиналася ніби якась шахова партія з ходами й відповідями на них. Туман тоді ставав іще густіший, накочувався ще більшими хвилями, а проте одночасно і в наших душах наче росла сила, яка творить лад.

Та під час тих виправ на луки ми жодного разу не залишали поза увагою і квіток. Вони давали нам напрямок, як компас вказує шлях у непевному морі. Так було й тоді, коли ми зайшли вглиб Колючої Відноги — потім згадка про той день завжди жахала нас. Уранці, побачивши, що туман насувається з лісів аж до Мармурових скель, ми поклали собі вирушити на пошуки булатки червоної і невдовзі після того, як Лампуза приготувала нам сніданок, вирушили в дорогу. Булатка червона місцями росте в лісах та чагарях і має назву rubra, яку їй надав Лінней на відміну від двох блідих її видів, але трапляється рідше за них. Оскільки ця рослина любить місця, де хащі рідшають, Ото сказав, що, мабуть, найкраще буде пошукати її біля Ремінного Бліху. Так пастухи називали старий зруб, який сягав до узлісся там, де починався серп Колючої Відноги і про який ішла погана слава.

Опівдні ми вже були в старого Беловара, але не захотіли нічого їсти, бо відчували, що нам потрібно зберегти всю силу духу. Ми одяглися в сріблясто-сірі плащі, а що Беловарова мати, обмацавши нас, не знайшла ніде опору в нашому тілі, то спокійно рушили далі.

Зразу за межами його лук туман так погустішав, шо все навколо розпливалося, і ми згубили стежку. Ми блукали колом по мочарі, часом зупиняючись серед купи старих верб чи біля темної трясовини, зарослої високим очеретом.

Пустище того дня здавалося залюдненішим, ми чули в тумані чиїсь голоси й начебто розрізняли недалеко від себе постаті людей, що проходили мимо, не помічаючи нас. Отак, блукаючи, ми напевне збилися з дороги на Колючу Відногу й далі визначали напрямок тільки за росичкою. Ми знали, що ця рослинка заселила мокрий пояс навколо лісу, і йшли, мов по килимі, по візерунку з її блискучого зеленого листя, оточеного червоними війками. Так ми досягли трьох високих тополь — ясної днини їх було видно здалеку, вони скидалися на вткнуті в землю держаки, що позначали гострий кінець Колючої Відноги. Від того місця ми побралися вздовж серповидного боку Відноги до узлісся й там увійшли до її широкої основи.