Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 2

— Надто вже ви розумний, — мовив доктор Вілкокс.

— Гаразд, — мовив чоловік. — То як?

— Ні,— відказала дівчина. — Не можу.

— Треба розуміти — не хочеш.

— Не можу, — повторила дівчина. — Тільки так і треба розуміти,

— А я розумію так, що не хочеш.

— Що ж, — сказала дівчина. — Хай буде по-твоєму.

— По-моєму не виходить. Якби ж то було по-моєму.

— Весь час було по-твоєму, — сказала дівчина.

О тій ранній годині в кафе ще нікого не було, крім бармена та їх двох за столиком у кутку. Літо кінчалося, і обоє були такі засмаглі, що ніяк не пасували до Парижа. На дівчині був твідовий костюм, її гладеньку шкіру вкривала золотава засмага, коротко підстрижене біляве волосся гарною хвилею лежало над чолом. Чоловік подивився на неї.

— Я уб'ю її,— мовив він.

— Не треба, прошу тебе, — сказала дівчина. Вона мала дуже гарні руки, і чоловік задивився на них. Вони були тонкі, смагляві й напрочуд гарні.

— Уб'ю. Богом присягаюсь, уб'ю.

«— Від цього тобі не стане краще.

— Чи ти не могла вдатися до чогось іншого? До якогось не такого неподобства?

— Мабуть, ні,— відповіла дівчина. — То що ти думаєш вдіяти з цим?

— Я ж сказав тобі.

— Ні, я серйозно.

— Не знаю, — мовив він.

Вона подивилась на нього і простягла йому руку.

— Бідолашний мій Філ, — сказала тихо.

Він поглянув на,її руки, але простягненої руки не торкнувся.

— Ні, дякую, — тільки й сказав.

— Не треба казати, як мені жаль?

— Ні.

— І пояснювати нічого не треба?

— Я волів би про це не чути.

— Я дуже люблю тебе.

— Атож, оце й доказ.

— Мені так прикро, — мовила вона, — що ти мене не розумієш.

— Я розумію. У тім-то й біда. Я все розумію.

— Так, розумієш, — погодилась вона. — Від цього, звісно, ще тяжче.

— Авжеж, — сказав він, дивлячись на неї.— І весь час розумітиму. І вдень і вночі. Особливо вночі. Усе як є розумітиму. Можеш про це не турбуватися.

— Пробач, — мовила вона.

— Якби це ще був чоловік…

— Не кажи такого. Чоловіка бути не могло. Ти ж знаєш. Хіба ти мені не віриш?

— Оце сказонула, — мовив він. — Вірити тобі… Сміх, та й годі.

— Пробач, — сказала вона. — Я, здається, тільки те й роблю, що вибачаюсь. Та коли ми справді розуміємо одне одного, нема чого вдавати, ніби це не так.

— Атож, — погодився він. — Таки ні до чого.

— Якщо ти захочеш, я повернуся до тебе.

— Ні. Ти мені не потрібна.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

— То ти не віриш, що я люблю тебе? — запитала дівчина.

— Не треба говорити дурниць, — відказав чоловік.

— Справді не віриш?

— Чом ти цього не доведеш?

— Раніше ти такий не був. Ніколи не вимагав, щоб я щось доводила. Це нечемно.

— Кумедна ти дівчина.

— А ти ні. Ти дуже милий, і в мене аж серце болить, що я отак тебе покидаю…

— Авжеж, але інакше не можна.

— Так, — погодилась вона. — Інакше не можна, і ти це знаєш.

Він нічого не сказав, а вона подивилась на нього і знову

простягла йому руку. Бармен стояв біля дальшого кінця прилавка. Обличчя його було майже таке саме біле, як і куртка. Він знав цих двох і вважав їх за гарну молоду пару. Йому не раз траплялося бачити, як отакі гарні молоді пари розлучались, а потім сходились у нові пари, що ніколи вже не були довго такі гарні. Та він думав не про них, а про перегони. За півгодини можна буде дізнатися навпроти, чи не виграв кінь, на якого він зробив заклад.

— Чом ти не вчиниш по-доброму й не відпустиш мене? — спитала дівчина.

— А як, ти гадаєш, я вчиню?

У дверях з'явилися двоє і підійшли до прилавка.

— Слухаю, сер, — сказав бармен і прийняв замовлення.

— Ти й досі не можеш мені пробачити? Навіть уже знаючи, в чому річ? — спитала дівчина.

— Ні.

— Невже після всього, що в нас було, ми не можемо краще розуміти одне одного?

— Розпуста — то потвора, що тільки зло приносить, — гірко проказав хлопець, — і аби щось там, щось там, її уздріти досить. Та врешті… щось там ще таке… і ти в її обіймах. — Він не пам'ятав усіх слів. — Точніше процитувати не можу, — мовив він.

— Не треба казати «розпуста», — озвалася вона. — Це не дуже чемно.

— Збочення, — сказав він.

— Джеймсе, — звернувся до бармена один з клієнтів біля прилавка, — у вас чудовий вигляд.

— Це у вас чудовий вигляд, — відказав той.

— Друзяко Джеймсе, — мовив другий. — А ви погладшали, Джеймсе.

— Та просто жах, як роздимає,— сказав бармен.

— Не забудьте влити коньяку, Джеймсе, — нагадав перший.

— Не забуду, сер, — сказав бармен. — Можете мені вірити.