— А звідки вони знатимуть, що це американська форма?
— Ви їм скажете.
— Он як. Розумію. Я викличу капрала, і ви пройдете з ним по позиції.
— Наче якийсь політикан.
— У цивільному було б поважніше. Цивільне вбрання надає людині справжньої поважності.
— І в котелку, — сказав Нік.
— Або ж у м'якому капелюсі.
— Звісно, мені годилося б мати повні кишені сигарет, листівок і всього іншого, — сказав Нік. — А в руках — торбу з шоколадом. Роздавати все це людям, казати їм теплі слова, поплескувати по плечах. Одначе ні сигарет, ні листівок, ні шоколаду не знайшлося. То звеліли ходити так.
— Я певен, що сама ваша поява піднесе дух війська.
— Годі-бо, прошу вас, — сказав Нік. — Мені й так гидко. У принципі я мав би прихопити для вас пляшечку коньяку.
— «У принципі», — проказав за ним Пара й уперше усміхнувся, вискаливши жовті зуби. — Прегарний вислів. Хочете скляночку грашта?
— Ні, дякую, — відказав Нік.
— Зовсім без ефіру.
— Ще й досі той присмак у роті,— раптом пригадав Нік і виразно відчув його.
— А знаєте, я тоді й гадки не мав, що ви під чаркою, поки ви не розбалакались у машині, як ми верталися.
— Я заливав очі перед кожною атакою, — сказав Нік.
— А от я не можу, — сказав Пара. — Раз спробував був, ще в першому бою, то тільки гірше стало, а потім мало не вмер від спраги.
— Вам це не потрібно.
— Ви куди хоробріший у бою, аніж я.
— Ні,— сказав Нік. — Я знаю себе краще, тож і волію набиратись. І не соромлюся цього.
— Я ніколи не бачив вас п'яного.
— Невже? — спитав Нік. — Так-таки ніколи? А тієї ночі, як ми їхали з Местре до Портогранде, і я уклався спати, й накрився велосипедом замість ковдри, і все підтягував його до підборіддя?
— То було не на позиції.
— Облишмо вже про мене, — сказав Нік. — Цю матерію я знаю надто добре і волів би її не зачіпати.
— Ви побудьте поки що тут, — сказав Паравічіні.— Можете подрімати, коли хочете. Від обстрілу ця фортеця ще не завалилася. Зараз надто жарко кудись іти. -
— Нічого, це не горить.
— Як ви себе почуваєте?
— Чудово. Я цілком здоровий..
— Та ні, серйозно.
— Все гаразд. Не можу спати без світла. Ото й тільки.
— Я ж казав, що треба зробити трепанацію. Хоч я й не лікар, а знаю.
— Ну, а вони вирішили, що буде краще, як воно само розсмокчеться, отож я й жду. А хіба що? Вам здається, що я схиб-нутий, га?
— Та ні, вигляд у вас молодецький.
— Ото халепа, коли тебе вйзнають придурком, — сказав Нік. — Потім ніхто вже тобі не вірить.
— Ви б спочили трохи, Ніколо, — сказав Паравічіні.— Це вам, звісно, не той штаб батальйону, до якого ми звикли. Та ми чекаємо, що нас от-от перекинуть в інше місце. А виходити вам зараз, у таку спеку, нема чого — це просто нерозумно. Лягайте ось на розкладачці.
— Що ж, можна й лягти, — сказав Нік.
Він ліг на похідне ліжко. Його дуже засмутило те, що йому так погано, а ще дужче те, що капітан Паравічіні одразу помітив його стан. Ця землянка була не така велика, як та, в котрій його взвод 1899 року народження, щойно, прибувши на фронт, тіпався в істериці під час обстрілу перед атакою, і Пара звелів йому виводити їх по двоє із землянки, щоб вони побачили, що нічого з ними не станеться, і він міцно підтягнув ремінцем каски нижню щелепу, щоб не тремтіли губи. Знав, що новачкам усе одно не витримати бою. Знав, що то все безглузда колотнеча… «Коли він не перестане рюмсати, роз'юште йому носа — нехай думає про щось інше. Було б мені застрелити одного, та тепер уже пізно. Вони ще дужче перепудяться. Та зацідіть ви йому в носа! Початок перенесено на п'ять двадцять. Маємо всього чотири хвилини. Роз'юште носа й цьому лобуреві та копніть ногою під зад, щоб аж вилетів звідси. Як, по-вашому, підуть вони чи ні? Якщо ні — застрельте одного-двох і постарайтеся витурити решту. Ви, сержанте, тримайтесь позаду. Нема чого лізти вперед, коли за вами ніхто не йде. Спочатку випхайте їх, а самі за ними. Ну й клята ж колотнеча! Отак. Добре…» Тоді, поглянувши на годинник, промовив рівним тоном, таким ото незворушним рівним тоном: «Савойя». І він пішов тверезий, бо не мав часу набратися, не міг знайти своєї пляшки в тому завалі: ціла стіна завалилася, саме це й зрушило їх з місця; і він — Пішов зовсім тверезий — туди, нагору, тим схилом, єдиний раз не заливши очей. А коли вернулися назад, польового лазарету вже не було, — здається, згорів, — і дехто з поранених дістався наниз аж четвертого дня, а дехто й зовсім не дістався, але ми знов наступали, і відступали, і верталися назад — завжди верталися назад. І ото дивина — там була Гебі Деліс, убрана в пір'я: торік мене ти лялечкою звав, ля-ля-ля, тобі зі мною любо, ти казав, ля-ля-ля, коли я в пір'ячку і коли ні,— прекрасна Гебі; а мене звуть Гаррі Пільцер, і ми, бувало, не раз нишком вискакували з другого боку таксі, коли воно насилу вибиралося на крутий горб, — він кожної ночі бачив той горб уві сні, і церкву Sacré Coeur [6] Серця господнього (франц)
білу й роздуту, наче мильна булька. Іноді з ним /була його дівчина, а іноді вона була з кимось іншим, і він не міг збагнути, чого це так, але то були ночі, коли річка плинула куди ширша й повільніша, ніж годилося б, і там за Фоссальтою, поміж верб, стояв низький жовтий будинок, з низькою стайнею, поруч тягся канал; він бував там тисячу разів і ніколи цього;.ве бачив, а тепер воно снилось йому щоночі так само виразно, як і той горб, тільки цей сон лякав його. Той будинок важив. Для нього більше за все інше, і він бачив його щоночі. Сон цей був йому потрібний, але й страхав його, а надто коли там, під вербами на каналі, спокійно стояв човен; та й береги там були не такі, як на цій річці. Все узбережжя було нижче, наче під Портогранде, де вони бачили, як ті переходили бродом заплаву, послизаючись на мулкому дні й тримаючи над головами гвинтівки, аж поки разом з ними попадали у воду. Хто дав такий наказ? Якби в нього не мішалися так страшенно думки, він спромігся б усе те з'ясувати. Тим-то й придивлявся до всього так пильно, силкуючись запам'ятати все до ладу, щоб завжди знати, що до Чого; та раптом у нього безпричинно плуталось у голові, як от тепер у штабній землянці батальйону, яким командує Пара, а сам він лежить на розкладачці у своїй безглуздій американській юрмі.
Читать дальше