Усі ті люди полягли зовсім недавно, і ніхто ще не чіпав нічого, крім кишень. Наших убитих, цебто тих, кого Нік досі ще мав за «наших», було, як він помітив, зовсім мало. Мундири на них також були розстебнуті й кишені вивернуті, і те, як вони впали, показувало, що атаку ведено сміливо й майстерно. Всі трупи, незалежно від походження, однаково порозпухали під гарячим сонцем.
Як видно, наприкінці австрійці боронили містечко з тієї позиції у придорожньому видолинку, і відступати звідти майже не було кому. Серед вулиці лежало тільки троє мертвих — судячи з усього, вбитих при втечі. Будинки в містечку поруйнувало артилерійським вогнем, під ногами були купи тиньку й вапна, з розбитих черепичних дахів стриміли потрощені крокви, у стінах зяяли діри, подекуди з краями, жовтими від гірчичного га-. зу. Скрізь валялося безліч снарядних осколків, а жорства змішалася з кульками шрапнелі. Містечко було зовсім безлюдне, наче вимерле.
Від самого Форначі Нік Лдамс не зустрів ні душі, хоч, їдучи зеленою околицею, бачив ліворуч дороги гармати, сховані під прикриттям рясних шовковиць, — він помітив хвилі гарячого повітря, що струміли над листям, там, де сонце розжарило метал. Аж ось він переїхав містечко, дивуючись, що довкола так безлюдно, і рушив далі дорогою понад берегом річки. При виїзді з містечка, де дорога збігала вниз, була широка галявина, і він побачив спокійне річкове плесо, низький закрут протилежного берега та зсушене до білого пасмо прибережного мулу, де окопались австрійці. Відтоді як він був тут востаннє, вся околиця заросла ще дужче й стала аж надто зелена; і хоч вона й увійшла в історію, проте видимих змін не зазнала — звичайне собі пониззя річки.
Батальйон розташувався ліворуч понад берегом. На схилі був ряд окопів, а в них де-не-де солдати. Нік побачив, де встановлено кулемети й сигнальні ракетниці напоготові. Люди в окопах спали. Ніхто його не зупиняв. Нік рушив далі, та коли він обминав берегову намулину, якийсь молодий лейтенант, з давно не голеним підборіддям і червоними, налитими кров'ю очима, наставив на нього пістолет.
— Ви хто такий?
Нік назвав себе.
— А звідки мені знати?
Нік показав йому перепустку з фотокарткою, засвідчену печаткою Третьої армії. Лейтенант узяв її в руки.
— Я залишу це в себе.
— Е ні,— сказав Нік. — Віддайте посвідку і сховайте свою гармату. Отуди. В кобуру.
— Звідки я можу знати, хто ви такий?
— У перепустці все написано.
— А що, як вона фальшива? Дайте-но її сюди.
— Не будьте дурнем, — весело сказав Нік. — Відведіть мене до свого командира роти.
— Я повинен приставити вас до батальйонного штабу.
— Гаразд, — погодився Нік. — Слухайте, ви знаєте капітана Паравічіні? Високий такий, з вусиками. Він колишній архітектор і говорить по-англійському.
— А ви його знаєте?
— Трохи знаю.
— Якою ротою він командує?
— Другою.
— Тепер він командує батальйоном.
— Чудово, — сказав Нік. Він відчув полегкість, дізнавшись, що Пара живий і здоровий. — То ходім до штабу.
Коли ще Нік виходив з містечка, праворуч, над одним із зруйнованих будинків, вибухнуло три шрапнельних снаряди, і відтоді ніхто більше не стріляв. Та обличчя цього офіцера було наче в людини під сильним артилерійським обстрілом. Так само напружене, та й голос звучав як не свій. Його пістолет дратував Ніка.
— Та сховайте ви його, — сказав він. — Де ви, а де вони — аж ген за річкою.
— Якби я думав, що ви шпигун, я пристрелив би вас тут-таки, — відказав лейтенант.
— Облиште, — сказав Нік. — Ходімо вже до штабу.
Цей офіцер усе дужче дратував його.
Коли Нік зайшов у землянку, де містився штаб батальйону, і віддав честь, капітан Паравічіні, що заступав майора, підвівся з-за столу йому назустріч, ще худіший і ще більше схожий на англійця, ніж звичайно.
— Добридень, — мовив він. — Я вас і не впізнав одразу. Що ви тут робите в цій формі?
— Так мене вирядили.
— Дуже радий вас бачити, Ніколо.
— Я теж. Вигляд у вас нівроку. Як минула баталія?
— Ми провели чудову атаку. їй-богу. Просто-таки чудову. Ось я вам покажу. Дивіться.
Він показав на карті, як проходила атака.
— Я щойно з Форначі,— сказав Нік. — То бачив по дорозі, як усе було. Справді дуже добре.
— Знаменито. Ну просто чудово. Вас що, приписали до нашого полку?
— Та ні. Маю тут трохи покрутитися, показати свою форму,
— Дивна вигадка.
— Треба, мовляв, щоб люди побачили американську форму й подумали, що скоро нас буде тут багато.
Читать дальше