Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Денне світло поволі просочувалось до кімнати. Вимальовувались чорні силуети гір. Бліде й холодне небо за ними починало відступати вдалину. Нічна настільна лампа ставала блідо-жовтою, і Пат клала своє вологе обличчя мені на руки.

— От і пройшло, Роббі. Тепер у мене знову є ще один день.

Антоніо приніс мені свій радіоприймач. Я підключив його до електромережі, заземливши до батареї парового опалення, і ввечері в кімнаті у Пат почав його настроювати. Приймач гарчав і квакав, та раптом із того хрипіння вихопилася ніжна, ясна музика.

— Що це, любий? — спитала Пат.

Антоніо дав мені також радіожурнал. Я погортав його.

— Здається, Рим.

Але тут пролунав глибокий металевий голос диктора:

— «Радіо Рома — Наполі — Фіренце…»

Я повернув ручку настройки. Соло на фортепіано.

— Цього мені не треба шукати в журналі, — сказав я. — Це Вальдштайнівська соната Бетховена. Колись я теж умів грати її — у ті часи, коли ще вірив, що можу стати педагогом, професором чи композитором. Тепер уже не зміг би. Краще пошукаємо ще. Це не дуже приємні спогади.

Теплий альт, дуже тихий і улесливий: «Parlez moi d’amour» [6] Говоріть мені про кохання» (фр.). — Париж, Пат.

Лекція про боротьбу з філоксерою… Я повернув далі. Рекламні об’яви. Квартет.

— Що це? — спитала Пат.

— «Прага. Смичковий квартет. Опус п’ятдесят дев’ять, два. Бетховен», — прочитав я вголос.

Я почекав, поки скінчиться музична фраза, повернув далі, і раптом зазвучала скрипка, чудесна скрипка.

— Це буде Будапешт, Пат. Циганська музика.

Я точніше встановив шкалу. Повнозвучно й ніжно линула мелодія над потоком звуків оркестру з цимбалів, скрипок і волинок.

— Прекрасно, Пат, правда?

Вона мовчала. Я обернувся. Вона плакала, очі її були широко розплющені. Я ривком вимкнув приймач.

— Що з тобою, Пат? — Я обняв п худенькі плечі.

— Нічого, Роббі. Звичайно, це безглуздо… Але коли почуєш таке — Париж, Рим, Будапешт… Боже, а я була б рада ще хоч раз побувати внизу, в селі…

— Але ж, Пат…

Я говорив їй усе, що міг, аби відвернути її від цих думок. Та вона хитала головою:

— Я не сумую, любий. Ти не повинен так думати. Я не сумую, коли плачу. Це находить на мене іноді, але ненадовго. Зате я надто багато думаю.

— Про що ж ти думаєш? — спитав я, цілуючи її волосся.

— Про єдине, що в мене може бути на думці, — про життя і смерть. І коли при цьому мене поймає туга і я вже нічого не розумію, тоді я переконую себе в тому, що краще вмирати, коли ще хочеться жити, ніж дожити до того, щоб захотілося вмерти… Ти як гадаєш?

— Не знаю…

— А от подумай. — Вона прихилилась головою до мого плеча. — Коли хочеться жити, тоді є щось таке, що любиш. Це важче, але й легше водночас. Подумай: так чи інакше я мусила б умерти, і тепер я вдячна, що в мене є ти. Адже я могла бути самотньою і нещасною. Тоді б я вмирала з охотою. Тепер мені тяжко, але я сповнена любові, як бджола меду, коли повертається увечері до вулика. Якби я могла вибирати — я б вибрала знову те саме. Щоб так само, як тепер…

Вона подивилась на мене.

— Пат, — сказав я, — але ж є ще й третє: коли стихне альпійський вітер, тобі стане легше, і ми поїдемо звідси.

Вона все ще допитливо дивилась на мене.

— Я боюсь за тебе, Роббі. Тобі набагато важче, ніж мені.

— Давай більше не говорити про це, — сказав я.

— Я сказала для того, щоб ти не думав, ніби я сумую, — відповіла вона.

— Та я й не думаю, що ти сумуєш.

Вона поклала свою руку на мою:

— А не можеш зробити, щоб знову грали оті цигани?

— Ти хочеш їх послухати?

— Хочу, любий.

Я знову ввімкнув приймач, і в кімнаті тихо, потім дедалі гучніше залунали скрипки з флейтами та приглушені арпеджіо цимбал.

— Прекрасно, — сказала Пат. — Як вітер. Як вітер, що кудись несе тебе.

Це був вечірній концерт із ресторану одного з будапештських парків. Крізь музику іноді чути було голоси відвідувачів ресторану, час від часу лунали дзвінкі, веселі вигуки. Можна було уявити собі, що там, на острові Маргарити, каштани вже викинули перші листочки, що вони блідо миготять у місячному сяйві, ніби їх погойдує вітерець од скрипок. Може, там уже теплий вечір, і люди сидять на вільному повітрі, а перед ними — келихи з жовтим угорським вином, у своїх білих кітелях бігають туди й сюди офіціанти, грають цигани… Згодом, стомлені, зеленими весняними сутінками люди йдуть додому… А тут, усміхаючись, лежить Пат, і вона ніколи вже не вийде з цієї кімнати, ніколи вже не встане з цього ліжка…