Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я встав і пішов до виходу. Мені стало душно від гнітючого настрою і безсилля. Я поволі пішов вулицею. Холод проймав мене наскрізь, а вітер з-за будинків морозив мені шкіру. Стиснувши руки в кулаки, я довго вдивлявся в байдужі, білі гори, охоплений якимось диким сум’яттям почуттів — відчаю, гніву й болю.

Унизу дорогою проїхала санна упряжка з дзвіночками. Я повернув назад. Назустріч мені йшла Пат.

— Де ти був?

— Вийшов трохи надвір.

— У тебе поганий настрій?

— Аж ніяк.

— Любий, будь веселий! Будь сьогодні веселий! Для мене! Як знати, коли я ще зможу піти на бал…

— Ще багато-багато разів.

Вона прихилилась головою мені до плеча:

— Коли про це говориш ти, то це, напевно, правда. Ходімо потанцюємо трохи. Адже ми з тобою танцюємо вперше.

Ми танцювали, і м’яке лагідне світло було милосерде до нас; воно приховувало тіні, що їх глибока ніч клала на обличчя.

— Як ти почуваєшся? — спитав я.

— Добре, Роббі.

— Яка ти гарна, Пат!

Її очі сяяли.

— Як приємно, коли ти мені це кажеш!

Я відчув її теплі, сухі губи на своїй щоці.

Коли ми повернулися до санаторію, було вже пізно.

— Ви тільки погляньте, який у нього вигляд! — хихикав скоипаль. коаяькома показуючи на оосіянина.

— У вас точнісінько такий вигляд, — роздратовано сказав я.

Він спантеличено витріщився на мене:

— Ну, що ж, вам можна чванитися своїм здоров’ям! — злісно кинув він.

Я подав росіянинові руку. Він уклонився мені й дуже бережно й ніжно повів молоду іспанку сходами нагору. Його широка сутула спина й вузенькі плечі дівчини в тьмяному нічному освітленні виглядали так, ніби на них звалили весь тягар світу. Дама з обличчям розмальованого скелета тягнула по коридору свого кавалера-скиглія. Антоніо побажав нам доброї ночі. Було щось примарне в цьому майже беззвучному прощанні пошепки.

Пат скинула сукню через голову. Вона стояла, нахилившись, і рвучко смикала її. Подерлася парча. Пат подивилась на розірване місце.

— Певне, вистріпалася, — заспокоював я.

— Дарма, — сказала Пат, — вона мені більше не потрібна.

Пат повільно згорнула сукню і вже не повісила її до шафи.

Поклала до валізи. На її обличчі враз проступила втома.

— Поглянь, що в мене є, — квапливо гукнув я, дістаючи з кишені пальта пляшку шампанського. — Тепер у нас буде наше власне маленьке свято.

Я дістав келихи й наповнив їх. Вона усміхнулася й випила.

— За нас обох, Пат.

— Так, любий, за наше чудове життя.

Яке все було чудне: ця кімната, тиша й наш смуток. А там, за дверима, було життя, безмежне, з лісами й ріками, з могутнім подихом, квітуче й неспокійне; адже там, по той бік гір, березень уже нетерпляче стукав у груди землі, будив її…

— Ти зостанешся на ніч тут, зі мною, Роббі?

— Так, лягаймо спати. Будемо такі близькі одне одному, як тільки можуть бути люди, а наші келихи поставимо на ковдру й питимемо.

Вино. Золотава шкіра. Чекання. Безсоння. Тиша — і тихенькі хрипи в коханих грудях.

Погода зіпсувалась. Дув альпійський вітер, і по долині розливалось вологе, сльотаве тепло. Сніг розм’як. Капало з дахів. Криві температур стрибали вгору. Пат мусила лежати в постелі. Через кожні дві-три години заходив лікар. Його обличчя ставало дедалі заклопотанішим.

Одного дня, коли я обідав, прийшов Антоніо й сів біля мене.

— Рита померла, — сказав він.

— Рита? Ви хотіли сказати — росіянин.

— Ні, Рита, іспанка.

— Не може бути!.. — вигукнув я, відчуваючи, як у мене кров холоне в жилах. Рита була менш серйозно хвора, ніж Пат.

— Тут може бути тільки таке, — сумно мовив Антоніо. — Вона померла сьогодні вранці. До її хвороби додалося ще запалення легенів.

— Запалення легенів? Ну, це інше діло, — полегшено сказав я.

— Вісімнадцять років. Жах! І так тяжко вмирала…

— А як росіянин?

— І не питайте. Він не хоче повірити, що вона мертва. Твердить, ніби вона заснула летаргічним сном. Сидить біля її ліжка, і ніхто не може вивести його з кімнати.

Антоніо пішов. Я втупився очима у вікно. Рита померла, але я сидів на місці й думав лише одне: «Це не Пат. Це не Пат».

Крізь засклені двері я побачив у коридорі скрипаля. Перш ніж я встав, він підійшов до мене. Вигляд у нього був жахливий.

— Ви курите? — спитав я, аби щось сказати.

Він засміявся:

— Звичайно! А чому б ні? Тепер? Адже тепер мені байдуже.

Я знизав плечима.

— А вас це, певне, розважає, доброчесний бовдуре? — спитав він уїдливо.

— Ви збожеволіли, — сказав я.