Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Знов Антоніо, — сказав я. — Обкрадаю я його, та й годі. І що б ми тільки робили без нього?

— Він хороший хлопець, правда?

— Так, — відповів я, — це найбільше пасує до нього: хороший хлопець.

— Не знаю, що я робила б сама, якби його не було тут.

— Давай про це більше не думати, — сказав я. — Це вже лишилося далеко позаду.

— Так. — Вона поцілувала мене. — А тепер іди побігай на лижах.

Антоніо чекав на мене.

— Я й сам уже думав про те, що ви, певно, не захопили з собою смокінга, — сказав він. — Приміряйте-но піджак.

Піджак виявився трохи завузький, але в усьому іншому був ніби на мене пошитий. Антоніо, вдоволено посвистуючи, вийняв костюм з гардероба.

— Завтра добре погуляємо, — запевнив він. — На щастя, в канцелярії чергуватиме маленька секретарка. Стара Рексрот не випустила б нас із санаторію. Адже офіційно все це заборонено. А неофіційно ми* звісно, вже не діти.

Ми вирушили на лижну прогулянку. Я вже досить добре підучився, і нам не треба було йти на лижний трек. Дорогою ми зустріли якогось чоловіка з діамантовими перснями на пальцях, у картатих штанях і з шарфом, як у художників, що маяв на вітрі.

— Тут трапляються оригінальні особи, — зауважив я.

Антоніо засміявся:

— Це — важлива персона. Супровідник мерців.

— Що? — здивовано спитав я.

— Супровідник мерців, — повторив Антоніо. — Тут же є хворі з усього світу. Особливо багато з Південної Америки. Ну, а більшість рідних хочуть поховати своїх близьких удома. Тоді такий супровідник мерців за пристойну винагороду доставляє туди цинкові труни. У такий спосіб ці людці стають заможними й багато подорожують. Оцього, як бачите, смерть перетворила на денді.

Деякий час ми ще підіймалися на гору, а тоді закріпили лижі й помчали вниз. Білі схили гір то здіймалися, то опускались, а за нами, немов рожево-рудий м’яч, дзявкаючи, мчав Біллі, весь час провалюючись у снігу по самі груди. Він знову звик до мене, хоча іноді посеред дороги раптом повертався і, тріпаючи вухами, чимдуж мчав назад, у санаторій. Я вивчав поворот «Христіанія» і щоразу, коли, готуючись до польоту вниз, розслабляв своє тіло, думав: якщо цей стрибок удасться і я не впаду, Пат видужає. Вітер свистів мені в обличчя, сніг здавався важким і цупким, але я знову й знову робив круті повороти, вишукуючи дедалі стрімкіші схили, дедалі складніший рельєф, і коли мені знову й знову вдавалось не впасти, я думав: «Врятована…» Знав, що це безглуздо, а все ж радів, як ніколи.

У суботу ввечері відбувся масовий таємний вихід із санаторію. Трохи осторонь і вниз по схилу від санаторію на замовлення Антоніо стояли сани. Сам він сів у спортивні санки — в лакованих черевиках, у пальті з розстебнутим коміром, з-під якого ясніла біла фрачна манишка, — і, радісно гикаючи, помчав згори вниз.

— Він збожеволів, — сказав я.

— Він часто витворяє таке, — відповіла Пат. — Страшенно легковажний. Тому й витримує тут. Інакше б не був завжди в доброму гуморі.

— Зате ми тебе закутаємо якнайкраще.

Я загорнув її в усі ковдри та пледи, які тільки були в нас. Потім санні упряжки затупотіли вниз. Вервечка вийшла досить довга. Втекли з санаторію всі, хто міг. Можна було подумати, що в долину з’їжджає весільний поїзд, так святково похитувались у місячному сяйві різноколірні китиці на головах коней і так багато було сміху та перегуків від саней до саней.

Курзал був розкішно прибраний. Коли ми зайшли, там уже почалися танці. Для гостей із санаторію відвели спеціально куток, захищений від протягу з вікон. Було тепло й пахло квітами, парфумами й вином.

За нашим столом зібралося чимале товариство — росіянин, Рита, скрипаль, якась стара дама з обличчям, наче в розмальо-

ваного скелета, з нею якийсь піжон, схожий на найманого танцюриста, Антоніо й іще кілька чоловік.

— Ходімо, Роббі, — сказала Пат, — спробуємо потанцювати.

Танцювальний круг поволі обертався навколо нас. Скрипка й віолончель у супроводі оркестрового рокоту звучали ніжною кантиленою. Тихо ковзали по підлозі ноги танцюючих.

— Любий мій, коханий, але ж ти, виявляється, чудово танцюєш, — вражено сказала Пат.

— Ну, вже й чудово…

— Авжеж. Де ти навчився?

— Це ще Готфрід підучив мене, — признався я.

— У вашій майстерні?

— Так… І в кав’ярні «Інтернаціональ». Адже нам потрібні були для цього й дами. Роза, Маріон і Валлі остаточно відшліфували мене. Боюсь лише, що саме через це в мене виходить не дуже елегантно.

— Цього не можна сказати. — Її очі сяяли. — Це ж ми вперше танцюємо з тобою, Роббі!