Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Досить, — мовив Антоніо. — Вам і так сьогодні ввечері нагадають про себе всі ваші м'язи.

Знімаючи лижі, я відчув, як сильно в мені пульсувала кров.

— Добре, що ми з вами зробили вилазку, Антоніо, — сказав я.

Він кивнув:

— Ми можемо робити це щоранку. Тільки так і можна від-волікти свої думки на щось інше.

— Зайдімо кудись щось випити, — запропонував я.

— Можна. У Форстера по чарці дюбоне.

Ми випили по чарці дюбоне і пішли нагору до санаторію. Секретарка в канцелярії повідомила, що до мене приходив листоноша, переказував, щоб я прийшов на пошту. Там для мене мають бути гроші. Я глянув на годинник. У мене був іще час, і я повернувся в село. На пошті мені виплатили дві тисячі марок. Був іще лист від Кестера. Він писав, щоб я не турбувався, що в нього є ще грощі. Я маю тільки повідомити йому, коли буде треба.

Я втупився поглядом у гроші. Звідки він їх дістав, та ще й так швидко? Я знав усі наші джерела. І раптом я збагнув. У моїй уяві постав автогонщик-аматор, конфекціонер Больвіс; я пригадав, як у вечері перед баром, він, програвши парі, заздрісно й жадібно постукував «Карла», а потім сказав: «Цю машину я ладен купити завжди, тільки скажіть». Побий його грім! Кестер продав «Карла»! Ось звідки так раптом гроші! Того «Карла», про якого він сам сказав, що краще втратить руку, ніж машину. Отже, «Карла» в нас уже немає. Тепер він у гладких лаписьках фабриканта готового одягу, і Отто, який розпізнавав «Карла» на слух за кілометри, дослухатиметься тепер, як він виє на вулицях, мов собака, що втратив хазяїна.

Я сховав Кестерів лист і маленький пакуночок з ампулами морфію в кишеню і все ще стояв безпорадний перед віконечком пошти. Найкраще було б зразу ж відіслати гроші назад, але я не міг: вони були нам потрібні. Я розрівняв купюри та сховав у кишеню. Потім вийшов на вулицю. Прокляте життя, відтепер я обминатиму кожну машину. Автомашини — друзі, а «Карл» був нам більше, як друг. Він був товаришем у борні! «Карл» — привид шосейних доріг… Ми були нерозлучні: «Карл» і Кестер, «Карл» і Ленц, «Карл» і Пат. У безсилому гніві я пхнув ногою сніг. Ленц був мертвий. «Карла» ми втратили. А Пат? Невидющими очима я втупився в небо, в сіре, безкрає небо навіженого Бога, який видумав життя і смерть для власної розваги.

Після обіду вітер раптом змінив напрямок, стало ясніше й похолодало. І надвечір Пат відчула себе краще. На другий день їй дозволили встати з постелі, а через кілька днів, коли від'їжджав Рот, той чоловік, що вилікувався, вона могла вже разом з усіма поїхати на вокзал.

Ціла юрба проводжала Рота. Тут був такий звичай, коли хтось від'їжджав. Але сам Рот не дуже радів цьому. Його спіткала свого роду невдача. Два роки тому на запитання, скільки йому залишилося жити, якесь відоме медичне світило запевнило — щонайбільше два роки, коли він ретельно дотримуватиметься режиму. Для обачності він тоді розпитав іще одного лікаря, щоб той по совісті сказав йому всю правду. Той дав йому ще менше. Тоді Рот перевів усе своє майно в гроші й розподілив на два роки, зовсім не дбаючи вже про лікування хвороби. Його привезли в санаторій із сильною кровотечею. Він важив тоді дев'яносто фунтів. Тепер уже — сто п'ятдесят і так поздоровшав, що міг знову повернутися додому. Та грошей він уже не мав.

— Ну що я тепер там робитиму? — допитувався він у мене, чухаючи свою рудоволосу голову. — Ви ж тільки-но звідти, як воно там?

— Там багато чого змінилося, — відповів я, дивлячись на його кругле, одутле обличчя з білястими віями. Він видужав, хоча його вважали безнадійним; крім оцього, мене в ньому не цікавило ніщо.

— Я змушений буду шукати собі якусь службу, — сказав він. — Як тепер там з роботою?

Я знизав плечима. Для чого пояснювати йому, що він, певно, не знайде ніякої. Він скоро й сам переконається в цьому.

— У вас є якісь зв’язки, друзі абощо? — спитав я.

— Друзі… гм, та ви ж самі знаєте. — Він уїдливо усміхнувся: — Якщо ви несподівано залишилися без грошей, вони повтікають, як блохи з дохлого собаки.

— Тоді вам буде нелегко.

Він наморщив лоба:

— Не уявляю, як воно буде… У мене залишилося якихось кількасот марок. Я ж нічого не вчився, хіба що витрачати гроші. Мій професор, здається, мав рацію, хоч і в інший спосіб… Через два роки я таки вріжу дуба, хоча, напевне, від кулі…

Мене раптом охопив нестямний гнів на цього недоумкуватого базіку. Хіба він досі не зрозумів, що таке життя? Поперед мене йшла Пат з Антоніо, я бачив, яка тоненька стала шия Пат у пазурах хвороби. Я знав, як вона любила життя, і я міг би цієї миті вбити Рота, коли б знав, що від цього видужає вона.