Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Поїзд рушив. Рот махав нам капелюхом. Ті, що лишилися, кричали йому вслід усяку всячину та сміялись. Якась дівчина пробігла трохи за поїздом і зривистим, кволим голосом гукнула:

— До побачення! До побачення!

Потім повернулась назад і залилася слізьми. Усі зніяковіли.

— Ей! — гукнув Антоніо. — Хто плаче на вокзалі, повинен платити штраф. Такий давній санаторний закон! Штраф до каси наступного свята!

Він широким жестом простягнув до неї руку. Усі знов засміялися. Дівчина теж усміхнулася крізь сльози, що заливали її нещасне, загострене личко, і вийняла з кишені пальта потертий гаманець.

Мені вже несила було дивитися на все це. На оцих обличчях навколо я бачив не сміх, а судорожну, болісну веселість, якісь гримаси.

— Ходімо, — сказав я Пат, міцно взявши її під руку.

Ми мовчки йшли вздовж вулиці села. У першій, що трапилася нам, кондитерській я купив коробку цукерок.

— Смажений мигдаль, — сказав я, подаючи їй пакунок. — Ти ж любиш його, правда?

— Роббі, — сказала Пат. У неї тремтіли губи.

— Хвилиночку, — відповів я і швидко пішов до сусіднього магазину квітів. Уже трохи заспокоївшись, я вийшов звідти з букетом троянд.

— Роббі, — мовила Пат.

Я дещо жалісно посміхнувся:

— На старість я ще стану галантним кавалером, Пат.

Не знаю, що на нас найшло. Напевно, це все через той триклятий поїзд, що тільки-но відійшов. Над нами ніби нависла олов'яна тінь, ніби промчав лиховісний вітер, зриваючи все, що ми так намагалися втримати. Хіба не опинилися ми раптом у становищі дітей, які заблудилися, не знали, куди їм іти, і дуже хотіли здаватися хоробрими?

— Ходімо швидше вип'ємо чогось, — запропонував я.

Вона кивнула. Ми зайшли до першої, що трапилася нам,

кав'ярні й сіли за вільний столик біля вікна.

— Чого б ти хотіла, Пат?

— Рому, — відповіла вона, поглянувши на мене.

— Рому, — повторив я, беручи під столом її руку в свою.

Вона міцно притиснула її до моєї долоні.

Принесли ром. Це був «Баккарді» з лимоном.

— За тебе, любий, — сказала Пат, підіймаючи чарку.

— Друже мій вірний! — відповів я.

Ми посиділи ще трохи.

— Як дивно іноді буває, правда? — промовила Пат.

— Так. Іноді таке находить. Але потім минає.

Вона кивнула. Ми пішли далі, тісно притулившись одне до одного. Повз нас прогупали зморені, у клубах пари коні, що тягли сани. Пройшли стомлені, засмаглі на сонці лижники у біло-червоних светрах — команда хокеїстів; від них аж пашіло здоров'ям.

— Як ти почуваєшся, Пат? — спитав я.

— Добре, Роббі.

— Ми ще покажемо, на що ми здатні, правда?

— Так, любий. — Вона притиснула мою руку до себе.

Вулиця збезлюділа. Вечірня заграва ніби рожевою наміткою

вкрила засніжені гори.

— Пат, — сказав я, — ти ж іще не знаєш, яка в нас сила грошей. Кестер прислав.

Вона зупинилась.

— Та це ж чудово, Роббі. Тоді ми ще якось виберемося на люди, гульнемо по-справжньому.

— Авжеж, — сказав я, — і стільки, скільки захочемо.

— Тоді підемо в суботу до курзалу. Там відбудеться останній у цьому році великий бал.

— Але ж тобі не можна виходити ввечері.

— Це не можна більшості тих, що тут, а все ж вони виходять.

Я замислився. Побачивши, що я вагаюсь, вона сказала:

— Роббі, весь час, поки тебе тут не було, я робила все, що мені приписували. Я зся перетворилася на полохливу полонянку рецептів, і більш нічого. Та все це не допомогло. Мені стало гірше. Не перебивай мене, я знаю, що ти хочеш сказати. І я знаю, до чого все це йде. Але той час, який ще лишився мені, той час, поки ми з тобою, — дозволь мені робити все, що я хочу.

На її обличчі лежав рожевуватий відсвіт призахідного сонця. Воно було серйозне, спокійне і сповнене глибокої ніжності. «Про що це ми говоримо? — думав я. У мене пересохло в роті. — Це ж неприпустимо, щоб ми отак стояли й говорили про щось таке, чого не може бути, не повинно бути. Адже це Пат вимовила ці слова так спокійно, майже без суму в голосі, ніби цьому вже нічим не зарадиш, ніби нема вже навіть крихти обманливої надії, — це ж Пат, майже дитина, яку я повинен захищати, Пат, яка раптом стала така далека, свідома й покірна тому безіменному, потойбічному…»

— Ти не повинна говорити такого, — нарешті спромігся я щось сказати. — Я гадаю, що ми спершу спитаємо в лікаря.

— Ми нікого й ні про що більше не питатимемо, нікого! — Вона труснула своєю чудовою маленькою голівкою й закоханими очима глянула на мене. — Я нічого вже не хочу знати. Тепер я хочу тільки бути щасливою.