Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Поряд із нами танцював з іспанкою росіянин. Він усміхався й бадьоро кивав нам. Іспанка була дуже бліда. Чорне, як воронове крило, блискуче волосся обрамляло її чоло. Вона танцювала з непорушним, серйозним обличчям. На зап’ясті у неї поблискував браслет із великих чотиригранних смарагдів. їй було вісімнадцять років. Від стола жагучими очима стежив за нею скрипаль.

Ми повернулися на свої місця.

— Тепер я хотіла б закурити сигарету, — сказала Пат.

— Цього вже краще не треба, — обережно заперечив я.

— Тільки кілька разів потягну, Роббі. Я так давно не курила…

Вона взяла сигарету, але скоро поклала її в попільничку.

— Не йде на душу, Роббі. Просто неприємно.

Я засміявся:

— Це завжди так, коли довго чогось бракує.

— Тобі й мене теж довго бракувало? — спитала вона.

— Це стосується лише отрут, — відказав я, — горілки й тютюну.

— Люди — страшніша отрута, ніж горілка й тютюн, мій любий.

Я засміявся:

— Ти розумна дівчинка, Пат.

Вона сперлася ліктями на стіл і дивилася мені в очі:

— Ти ж, власне, ніколи не ставився до мене серйозно, правда?

— Я й сам до себе ніколи не ставився серйозно, — відповів я.

— І до мене теж. Скажи по правді.

— Цього я не знаю. Але до нас обох разом я завжди ставився страшенно серйозно. Це я добре знаю.

Вона посміхнулась. Антоніо запросив її на танець. Вони вийшли на танцювальний круг. Я дивився на неї, як вона танцює. Проходячи повз мене, вона щоразу посміхалась мені. Її срібні черевички ледь доторкувались до підлоги, вона рухалась гнучко, чимось нагадуючи лань.

Росіянин знову танцював з іспанкою. Обоє мовчали. Його велике смагляве обличчя було сповнене прихованої ніжності. Скрипаль спробував був запросити іспанку потанцювати. Вона тільки похитала головою і пішла на танцювальний круг із росіянином.

Скрипаль розчавив сигарету в довгих кістлявих пальцях. Мені раптом стало шкода його. Я запропонував йому сигарету.

Він відмовився.

— Мені треба берегтися, — пояснив він уривчастим голосом.

Я кивнув.

— Той, — хихикнувши, провадив він далі й показав на росіянина, — щодня палить п’ятдесят штук.

— Кожен чинить по-своєму, — відповів я.

— Хоч вона й не хоче тепер танцювати зі мною, а все ж мені дістанеться.

— Хто?

— Рита.

Він підсів ближче.

— Ми з нею дружили. Ми грали з нею удвох. Потім з’явився оцей росіянин зі своїми тирадами й перехопив її в мене. Тая матиму її знову.

— Але для цього вам доведеться докласти чимало зусиль, — сказав я. Цей чолов’яга не подобався мені.

Він засміявся цапиним сміхом:

— Зусилля? Ви наївне ангелятко. Мені треба тільки почекати.

— Ну то чекайте.

— П’ятдесят сигарет, — шепотів він, — щодня. Учора я бачив його рентгенівський знімок. Каверна на каверні. Можна сказати, він уже готовий. — Скрипаль знову замекав. — Спочатку в нас із ним усе було однакове. Можна було переплутати рентгенівські знімки. А побачили б ви тепер різницю! Я вже поправився на два фунти. Ні, шановний, мені треба тільки почекати й поберегти себе. Я з радістю чекаю кожного наступного знімка. Сестра щоразу показує мені. Коли росіянина не стане, надійде моя черга.

— Теж своєрідний метод, — зауважив я.

— Теж своєрідний метод? — перепитав він. — Єдиний метод, зелений неофіте! Коли б я став йому поперек дороги, то зіпсував би собі шанси на майбутнє. Ні, любий мій неофіте, мені слід люб’язно та спокійно… чекати.

Повітря в курзалі стало спертим, важким. Пат закашлялась. Я помітив, що вона при цьому злякано глянула на мене, і вдав, ніби нічого не чув. Стара жінка в діамантах сиділа тихо, поринувши в свої думки. Час від часу вона вибухала гучним сміхом. Потім одразу заспокоювалась і сиділа непорушно. Дама з обличчям розмальованого скелета сперечалася зі своїм кавалером. Росіянин курив сигарету за сигаретою. Скрипаль давав йому припалити. Якась дівчина раптом конвульсивно похлинулась, затулила рота хусточкою, потім глянула на неї і зблідла.

Я обвів поглядом зал. Там стояли столи спортсменів, там сиділи здорові місцеві жителі, там французи, там англійці, там голландці, з їхньою протяглою вимовою, що нагадувала про луки й море… А між них усіх вплішилася невеличка колонія недугів і смерті — гарячкова, прекрасна та приречена… «Луки й море… — я глянув на Пат. — Луки й море… піна, пісок і плавання в морі… Ах, — думав я, — моє кохане чисте чоло! Тоненькі кохані руки! Моя кохана, ти саме життя — тебе можна лише кохати, але ніяк не врятувати…»