Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Пат стояла, подавшись уперед, і прислухалась, поки ще можна було щось почути. А тоді повернулась до мене.

— От і останній корабель відплив, Роббі…

— Передостанній, — заперечив я. — Останній — я. І ти знаєш, що я надумав? Пошукаю для себе іншої якірної стоянки. Мені вже не подобається кімната у флігелі. Не розумію: чому б нам не жити разом? Спробую дістати кімнату десь поблизу твоєї.

Вона усміхнулась:

— Це виключено! Не доб’єшся! Як ти думаєш це зробити?

— А ти будеш рада, якщо доб’юсь?

— Ти ще питаєш! Це було б чудово, любий. Майже як у матусі Залевської!

— Гаразд, тоді дозволь мені попрацювати з півгодини!

— Добре. Я поки що пограю з Антоніо в шахи. Я тут навчилась.

Я пішов до канцелярії і заявив, що маю намір лишитися тут трохи довше і хотів би мати кімнату на тому ж поверсі, що й Пат. Якась літня безгруда дама обурено подивилась на мене й відхилила моє бажання, посилаючись на існуючий у санаторії розпорядок.

— А хто встановив цей розпорядок? — спитав я.

— Дирекція, — відповіла дама, розправляючи руками складки на своїй сукні.

Досить неприязно вона, зрештою, повідомила мені, що будь-який виняток може дозволити лише головний лікар.

— Але він уже пішов, — додала вона. — І ввечері його можна турбувати вдома тільки у службових справах.

— Чудово, — сказав я. — То я потурбую його в службовій справі. З приводу розпорядку в санаторії.

Головний лікар жив у маленькому будиночку поряд із санаторієм. Він зразу ж прийняв мене й дав дозвіл.

— Після такого початку в канцелярії я не думав, що все скінчиться легко, — зізнався я.

Він засміявся:

— Ага, ви, мабуть, наскочили на стару Рексрот? Ну, ось я їй зараз подзвоню.

Я повернувся до канцелярії. Побачивши моє зухвале обличчя, стара Рексрот з почуттям власної гідності зникла. Я все владнав із секретаркою і попросив швейцара перенести мої речі й подбати про те, щоб у моїй кімнаті було що випити. Тоді пішов у хол до Пат.

— Ну що, добився? — спитала вона.

— Ще ні, але за кілька днів якось та доб'юсь.

— Жаль. — Вона перекинула фігури з шахової дошки й підвелась.

— Ну, що будемо робити? — спитав я. — Підемо в бар?

— Ми вечорами часто граємо в карти, — сказав Антоніо. — Подув альпійський вітер, це відчувається й тут. Найкраще зараз — пограти в карти.

— У карти? Пат? — здивовано спитав я. — Яку ж гру в карти ти знаєш? Підкидного дурня чи пасьянс?

— Покер, любий, — заявила Пат.

Я засміявся.

— Вона справді вміє, — сказав Антоніо. — Тільки страшенно відчайдушна. Блефує наосліп.

— Я теж, — відповів я. — То давайте хоча б раз спробуємо.

Ми сіли в куток і почали грати. У Пат виходило непогано.

Вона справді «брала на Бога» — тільки держись! Десь через годину Антоніо показав на вікно. Надворі йшов сніг. Повільно, ніби ще вагаючись, майже вертикально падав лапатий сніг.

— Вітер зовсім ущух, — сказав Антоніо. — Буде багато снігу.

— Де може бути зараз Кестер? — спитала Пат.

— Він уже переїхав головний перевал, — сказав я.

На мить я цілком виразно уявив собі «Карла» і Кестера, що веде його крізь снігову ніч. І раптом усе здалося мені не зовсім справжнім: і те, що я сидів тут, і що Кестер був у дорозі, і що Пат була зі мною. Вона щасливо усміхалася до мене, спершись рукою з картами на стіл.

— Ходи, Роббі.

«Гарматне ядро», тиняючись у холі, зупинилося біля нашого столу й почало доброзичливо втручатися в гру. Певно, його дружина вже спала, і він шукав, чим йому розважитись. Я поклав карти й сердито вирячився на нього, аж поки він пішов геть.

— Ти не дуже привітний, — задоволено зауважила Пат.

— Ні, — відповів я. — І не хочу бути таким.

Ми ще зайшли в бар і випили особливого. Пат уже час було лягати. Я попрощався з нею у холі. Підіймаючись повільно сходами нагору, вона, перш ніж завернути до коридору, зупинилася й оглянулась на мене. Я трохи почекав, потім зайшов до канцелярії, щоб одержати ключ від своєї кімнати. Секретарка посміхнулась.

— Номер сімдесят восьмий, — сказала вона.

Це була кімната, суміжна з кімнатою Пат.

— Чи не пані Рексрот розпорядилася так? — спитав я.

— Ні, фрейлейн Рексрот пішла до будинку місіонерів, — відповіла вона.

— Іноді місіонери — просто благодать, — сказав я і швидко пішов нагору.

Мої речі вже були розпаковані. Через півгодини я постукав у бічні двері до сусідньої кімнати.

— Хто там? — гукнула Пат.

— Поліція по боротьбі з аморальністю, — відповів я.

Клацнув ключ, і двері розчинились навстіж.