Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Кестер нічого не відповів. Ми мовчки сиділи поруч. А про що ми мали говорити? Надто багато пережили разом, щоб марно втішати один одного.

— Вона не повинна нічого помітити, Роббі, — нарешті сказав Кестер.

— Авжеж, — відповів я.

Ми сиділи, поки прийшла Пат. Я вже ні про що не думав, навіть розпачу не було. Я просто зовсім отупів, все в мені потьмяніло й ніби вмерло.

— Он вона, — сказав Кестер.

— Вона, — мовив я і підвівся.

— Привіт! — Пат ішла до нас, махаючи рукою. Вона посміхалась і трохи похитувалась.

— Я трохи п'яненька. Від сонця. Завжди, коли полежу на сонці, мене похитує, наче старого моряка.

Я подивився на неї, і все враз змінилось. Я вже не вірив лікареві — я вірив у чудо. Пат була тут; вона жила; вона стояла переді мною і сміялась, — перед цим усе інше відступило.

— Чого у вас такі кислі обличчя? — спитала вона.

— Обличчя городян, що зовсім не пасують до цієї обстановки, — відповів Кестер. — Ми ніяк не можем звикнути до сонця.

Вона засміялась:

— У мене сьогодні гарний день. Немає температури. Мені дозволили вийти з санаторію. Може, підемо в село — вип'ємо аперитиву?

— Звичайно.

— Ну, гайда!

— А може, краще було поїхати саньми? — спитав Кестер.

— Я почуваюся добре, — сказала Пат.

— г Я це знаю, — запевнив її Кестер. — Але я ще ніколи не їздив у такому кошику. Хочеться спробувати хоч раз.

Ми покликали візника й покрученою гірською дорогою поїхали вниз до села. Перед однією кав'яренькою із маленькою, залитою сонцем терасою вилізли з саней. Там сиділо багато людей, і я впізнав декого з санаторію. Італієць, що ми його зустріли в барі, теж був тут. Його звали Антоніо, він підійшов до нас, щоб привітатися з Пат. Він розповів, як минулої ночі кілька жартівників перетягли одного пацієнта, коли той спав, разом з ліжком з його палати в палату до однієї старенької вчительки.

— Нащо вони це зробили? — спитав я.

— Він уже видужав і за кілька днів їде звідси, — відповів Антоніо. — А в таких випадках тут завжди утинають якийсь жарт.

— Це славнозвісний гумор вішальників, яким потішаються ті, що залишаються тут, любий, — пояснила Пат.

— Тут, у горах, люди дитиніють, — ніби вибачаючись, мовив Антоніо.

«Видужав, — думав я, — хтось видужав і їде звідси…»

— Що б ти хотіла випити, Пат? — спитав я.

— Мартіні. Сухого мартіні.

Заграло радіо. Віденські вальси. Вони маяли в теплому сонячному повітрі, наче легкі, світлі прапори. Офіціант приніс нам мартіні. Напій був дуже холодний та іскрився під сонячним промінням.

— Як хороше отак сидіти, правда? — звернулась до нас Пат.

— Чудово, — відповів я.

— Та іноді це буває нестерпно, — сказала вона.

Ми залишились у селі до обіду. Пат дуже цього хотіла. Останні тижні вона змушена була весь час бути в санаторії і це вперше вийшла: вона сказала, що вдвічі поздоровішає, коли пообідає в селі. Антоніо обідав з нами. Потім ми знову поїхали нагору і Пат пішла до себе в кімнату, бо повинна була дві години полежати.

Ми з Кестером викотили «Карла» з гаража й оглянули його. Довелося замінити дві зламані ресорні пластини. У хазяїна гаража був інструмент, і ми взялися до роботи. Потім взяли автолу й помастили шасі. Коли все було готове, викотили його надвір. Він стояв на снігу, забрьоханий, капловухий.

— Може, помиємо його? — запропонував я.

— Ні, в дорогу не треба, — заперечив Кестер. — Він цього не любить.

До нас підійшла Пат. Було видно, що вона добре виспалась і посвіжішала. Навколо неї стрибав песик.

— Біллі! — гукнув я.

Песик завмер, але не виказав буйної радості. Не впізнав мене й зовсім розгубився, коли Пат показала йому на мене.

— Он які діла… — мовив я. — Хвалити Бога, що хоч у людей ліпша пам’ять. А де ж він був учора?

Пат засміялась:

— Він увесь час сидів під ліжком. Біллі дуже ревнує, коли до мене хтось заходить, і з досади ховається під ліжко.

— У тебе чудовий вигляд, — сказав я.

Пат подивилась на мене щасливими очима. Потім підійшла до «Карла».

— Мені б хотілося хоча б раз іще сісти в нього й трохи про-їхатися.

— То поїдемо, — сказав я. — Як, Отто?

— Звичайно. Адже ви в теплому пальті, а тут у нас ще є плед і укривала.

Пат сіла спереду, за вітровим склом, поруч Кестера. «Карл» заревів. Вихлопні гази блакитно-білими хмарками заклубочи-лись у холодному повітрі. Мотор ще не прогрівся. Ланцюги на колесах зачавкали, поволі перемелюючи сніг. «Карл», пирхаючи, гуркочучи й рикаючи, поповз униз до села, потім уздовж головної вулиці, наче зіщулений вовк, що його приголомшили тупіт коней і передзвін санних упряжок.