Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ти б трохи поспав, — порадив Кестер.

Я похитав головою:

— Не можу, Отто.

— То хоч ляж, щоб на ранок був свіжіший. Ми ж маємо проїхати всю Німеччину.

— Я й так відпочину.

Я лишився сидіти біля Кестера. Місяць поволі плив у небі. Поля поблискували перламутром. Час від ччасу повз нас пролітали села, іноді якесь місто — заспане й порожнє. Ущелини вулиць між рядами будинків були наповнені примарним місячним сяйвом, що обертало ніч у якийсь фантастичний фільм.

Над ранок похолоднішало. На луках мерехтів іній, дерева на тлі збляклого неба стояли, ніби вилиті зі сталі, у лісах потягло вітерцем, а з димарів над будинками подекуди вже здіймався димок. Ми помінялися місцями, і до десятої години машину вів я. Потім ми нашвидкуруч поснідали в якомусь заїзді при дорозі, і я знов сів за кермо. О дванадцятій Кестер змінив мене й далі вже вів машину сам, бо їхав швидше, ніж я.

Надвечір, коли вже почало смеркатися, ми досягли передгір’я. У нас були ланцюги для коліс і лопата. Ми спитали, чи далеко ще можна проїхати машиною.

— З ланцюгами можна спробувати, — сказав секретар автоклубу. — Цього року дуже мало снігу. Але я добре не знаю, як там останні кілька кілометрів. Може, й застрянете.

Ми набагато випередили поїзд і вирішили спробувати добратися на саму гору. Було холодно, і туману ми не боялися. Машина йшла вгору зигзагами, як годинник. Піднявшись до половини, ми надягли ланцюги. Дорога була розчищена від снігу, але місцями взялася кригою, і машина підскакувала й ковзала на всі боки. Час від часу ми застрявали й доводилося розкопувати сніг. В останньому селі ми попросили відро піску, бо були вже вище від санаторію і побоювалися, що, коли їхатимемо вниз, можуть трапитися вкриті ожеледдю повороти. Стало зовсім темно. Над нами височіли в пітьмі круті й голі гори, прохід звужувався, мотор ревів на першій швидкості, і ми поворот за поворотом спускалися вниз. Раптом світло фар ковзнуло зі схилу в порожняву, гори розступились, і ми побачили перед собою внизу цілий рій освітлених вікон села.

Машина прогуркотіла головною вулицею, між барвистими вітринами крамниць. Пішоходи сахалися вбік, злякані незвичайним видовищем, коні харапудились, одні сани з’їхали в канаву, а ми звивистою дорогою побралися нагору до санаторію і зупинились перед під’їздом.

Я вискочив з машини. Зацікавлені обличчя, люди, канцелярія > ліфт — усе пропливло, ніби в тумані. Я побіг білим коридором, рвонув двері й побачив Пат — такою, як бачив її сто разів уві сні і в мріях. Вона рушила мені назустріч, і я вхопив її в обійми, як саме життя, навіть щось більше, ніж життя.

— Слава Богу, — мовив я, трохи отямившись. — Я думав, ти лежиш у постелі.

Вона похитала головою в мене на плечі. Потім випросталась, обхопила моє обличчя руками й пильно подивилась на мене.

— Ти приїхав! — прошепотіла вона. — Нарешті приїхав!

Вона поцілувала мене — обережно, поважно й обачно, ніби я був скляний і міг розбитися. Відчувши її губи, я затремтів. Надто швидко все це сталося, я ще не осягнув того, що бачив перед собою, бо ще не зовсім був тут — ще жив дорогою, у мені ще гуркотів мотор, в очах ще маячіло нескінченне шосе. Я почувався як людина, що з холоду й темряви ввійшла в теплу кімнату: вона вбирає тепло шкірою, очима, але ще не зігрілась.

— Ми швидко їхали, — мовив я.

Вона не відповіла, а й далі мовчки дивилася на мене. Її обличчя було зворушливо врочисте, очі зблизька вдивлялися в мене, і здавалося, ніби вона шукає і хоче знову знайти щось дуже важливе. Той погляд збентежив мене. Я поклав руки їй на плечі й опустив очі.

— Тепер ти залишишся тут? — спитала вона.

Я кивнув.

— Скажи мені зразу. Скажи мені, чи ти знов поїдеш, щоб я знала.

Мені хотілося відповісти, що я ще й сам не знаю і що, мабуть, через кілька днів я змушений буду поїхати, бо не маю грошей, щоб лишитися тут. Але я не міг цього сказати. Не міг, коли вона так дивилася на мене.

— Ні, — відповів я, — не поїду. Буду тут, поки нам обом можна буде виїхати звідси.

Її обличчя не поворухнулось. Але воно раптом проясніло, ніби його хто освітив зсередини.

— Ох, — прошепотіла вона, — я б не пережила твого від’їзду.

Я спробував через її плече прочитати температурну криву на табличці, прикріпленій в узголів’ї ліжка. Вона помітила це, миттю висмикнула аркушик, зім’яла його й кинула під ліжко.

— Тепер це вже не має значення, — сказала вона.

Я запам’ятав собі, де лежав зібганий папірець, і вирішив потім, як вона не бачитиме, сховати його в кишеню.