Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

У ресторані не було нікого. Лише над прилавком горіла маленька лампочка. Дівчина знов сіла в куток і заснула. Я думав про Отто й Готфріда, дивився у вікно на вулицю, освітлену повним місяцем, що повільно випливав з-за дахів, пригадав могилу з чорним дерев’яним хрестом та сталевим шоломом на ній і раптом помітив, що плачу. Я витер сльози.

Невдовзі почулася тиха швидка хода. Двері, що^вели на подвір’я, відчинилися, і на порозі з’явився Альфонс. Його обличчя блищало від поту.

— Це я, Альфонсе, — озвався я.

— Іди сюди, швидше!

Я подався за ним у кімнату праворуч за прилавком. Альфонс підійшов до шафи й дістав із неї два старі санітарні пакети з часів війни.

— Перев’яжи мене, — сказав він і обережно скинув штани.

У нього на стегні була рвана рана.

— Тебе наче зачепило кулею, — сказав я.

— Так воно і є, — буркнув Альфонс. — Ну, перев’язуй!

— Альфонсе, — спитав я і випростався. — Де Отто?

— Звідки мені знати, де Отто, — похмуро відповів він, видавлюючи з рани кров.

— Ви були не разом?

— Ні.

— Ти не бачив його?

— І не сподівався побачити. Розмотуй другий пакет і наклади його зверху. Це тільки подряпина.

Вовтузячись біля рани, він і далі щось бубонів собі під ніс.

— Альфонсе, — сказав я, — ми сьогодні бачили того… та ги знаєш… того, що вбив Готфріда… Бачили звечора, і Отто тепер розшукує його.

— Що? Отто? — Він^одразу став уважнійший. — А де він? Тепер усе це ні до чого! Йому треба забиратися звідти!

— Він не поїде звідти.

Альфонс відкинув ножиці.

— їдь туди. Ти знаєш, де він? Хай тікає звідти. Скажи йому, що за Готфріда я вже розквитався. Я вистежив його раніше за вас! Ось же бачиш! Він стріляв, але я вдарив його по руці. Потім вистрілив сам. Де Отто?

— Десь у районі Менкештрасе.

— Слава Богу. Він там уже давно не живе. А все-таки забери звідти Отто.

Я підійшов до телефону й подзвонив на стоянку таксі, де зазвичай зупинявся Густав. Він саме був там.

— Густаве, ти можеш під’їхати на ріг Візенштрасе і площі Бельвю? Швиденько! Я чекатиму там на тебе.

— Домовились. Через десять хвилин буду.

Я повісив слухавку й повернувся до Альфонса. Він уже надів інші штани.

— А я й не знав, що ви катаєтесь там, — сказав він. Його обличчя ще й досі було мокре. — Було б краще, якби ви десь сиділи. Щоб, на випадок чого, довести своє алібі. Усе може трапитись, може, й вас потім питатимуть. Хтозна…

— Ти краще подумай про себе, — сказав я.

— Ет! — Він говорив швидше, ніж звичайно. — Я зустрів його на самоті. Чекав на нього в кімнаті. В альтанці, пристосованій для житла. Навколо — жодного сусіда. До того ж він змусив мене оборонятися, вистрелив перший, як тільки переступив поріг. Мені не потрібне ніяке алібі. А якщо буде потрібне, я знайду їх десяток.

Альфонс глянув на мене. Він сидів на стільці, обернувши до мене широке мокре обличчя, волосся в нього злиплося від поту, великий рот трохи скривився, а його погляд важко було витримати — стільки муки, болю і любові раптом з’явилося в його очах.

— Ну, тепер Готфрід заспокоїться, — сказав він хрипко й тихо. — У мене було таке відчуття, що він досі не мав спокою.

Я мовчки стояв перед ним.

— Тепер іди, — сказав він.

Я вийшов через залу. Дівчина й далі спала, аж хропла. Місяць уже піднявся високо, й надворі було видно. Я пішов площею Бельвю. Вікна будинків блищали в місячному сяйві, мов срібні дзеркала. Вітер ущух. Було зовсім тихо.

Через кілька хвилин під’їхав Густав.

— Що сталося, Роберте? — спитав він.

— Сьогодні ввечері вкрали нашу машину. Кажуть, її недавно бачили в районі Менкештрасе. Під’їдемо туди?

— Ну звичайно! — Густав пожвавішав. — Чого тільки тепер не крадуть! Що не день, то кілька машин. Але здебільшого вони катаються лише доти, доки є бензин, а потім кидають їх на дорозі.

— Може, і з нашою таке.

Густав розповів мені, що скоро збирається одружитись. Його дівчина завагітніла, і вже нічого не вдієш. Ми проїхали Мен-кештрасе, потім кілька поперечних вулиць.

— Он вона! — раптом вигукнув Густав.

Машина стояла в глухому, темному провулку. Я виліз із таксі, взяв свій ключ і ввімкнув запалення.

— Усе гаразд, Густаве, — сказав я. — Спасибі, що підвіз мене сюди.

— А може, зайдемо десь випити по чарочці? — запитав він.

— Ні, тільки не сьогодні. Хай завтра. Я дуже поспішаю.

Я засунув руку в кишеню, щоб заплатити йому за їзду.

— Ти здурів? — образився він.

— Ну, то спасибі, Густаве. Не затримуйся. До побачення.