Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Поступово у дворі зібралося кілька покупців. Прийшов розпорядник.

— Ти вийдеш, Отто? — спитав я.

— Навіщо? Усе ж стоїть надворі, а ціни він знає.

У Кестера був стомлений вигляд. Зовні нелегко було помітити втому, але той, хто його добре знав, бачив її. Його обличчя стало напруженіше і суворіше, ніж зазвичай. Він щовечора гасав на машині в тому самому районі. Він уже давно знав прізвище того типа, що застрелив Готфріда. Тільки не міг знайти його, бо той, побоюючись поліції, змінив квартиру й десь ховався. Усе це вивідав Альфонс. Він теж вистежував його. Звичайно, вбивця міг зовсім виїхати з міста. Але він не знав, що Кестер і Альфонс розшукували його, і вони сподівалися, що він повернеться, коли відчує себе в безпеці.

— Я вийду й подивлюсь, що там робиться, Отто, — сказав я.

— Г аразд.

Я вийшов у двір. Наші верстати й решта обладнання було виставлено посеред двору. Праворуч біля муру стояло таксі. Ми добре вимили його. Я ще раз оглянув оббивку на сидіннях і колеса. «Наша заслужена дійна корівка», як завжди називав його Готфрід. Не так легко було розлучатися з нею.

Хтось торкнув мене за плече. Я здивовано обернувся. Передо мною стояв молодий, зухвалий на вигляд чоловік у пальті з поясом. Розмахуючи бамбуковою паличкою, він підморгнув мені:

— Ти ба! Та ми знайомі!

Я раптом згадав, де бачив цього дженджика.

— Гвідо Tie з «Аугеки»!

— Отож-бо! — самовдоволено сказав він. — Ми з вами зустрілися тоді біля цієї самої таратайки. До речі, з вами був якийсь огидний тип. Я ледве стримався, щоб не затопити йому в пику.

Уявивши собі, що цей хирляк ледве стримався, щоб не затопити в пику Кестерові, я мимоволі скривився. Tie сприйняв це як усмішку і, в свою чергу, вишкірив гнилі зуби.

— Ну, та забудьмо про це, Гвідо не пам’ятає зла. Ви тоді заплатили величезну ціну за цього дідуся. А заробили хоч що-небудь на ньому?

— Заробили, — сказав я. — Машина добра.

Tie заторохтів:

— Якби ви були послухалися мене, то мали б більше. І я теж. Ну, та годі про це! Все прощаю, все забув! Але сьогодні ми можемо залагодити разом вигідну справу. Візьмемо цю чорто-пхайку за п’ятсот марок, щоб мені з цього місця не зійти! Тут немає жодної душі, яка могла б запропонувати більше. Згода?

Я зрозумів. Він думав, що ми тоді перепродали машину, і не здогадувався, що майстерня належала нам. Навпаки, він вважав, що ми тепер знов хочемо купити таксі.

— Машина ще й досі варта того, щоб за неї заплатити тисячу п’ятсот, — сказав я. — Навіть враховуючи податок за право возити на ній пасажирів.

— Атож, — палко підхопив Гвідо. — Ми надбавлятимем до п’ятисот, тобто я. Якщо нам віддадуть її за ці гроші, я виплачую вам триста п’ятдесят готівкою.

— Не можу піти на таке, — сказав я. — У мене є інший покупець.

— Ну добре… — Він хотів запропонувати щось інше.

— Дарма й балакати. — Я пішов на середину двору. Тепер я знав, що він зможе надбавляти до тисячі двохсот.

Розпорядник почав пропонувати покупцям наші речі. Спершу обладнання майстерні. Вони пішли дешево. Так само й інструменти. Потім дійшла черга до таксі. Спочатку хтось запропонував триста марок.

— Чотириста, — озвався Гвідо.

— Чотириста п’ятдесят, — сказав, довго повагавшись, якийсь чоловік у робітничій сорочці.

Гвідо додав до п’ятисот. Аукціоніст кілька разів спитав:

— Хто більше?

Чоловік у сорочці мовчав. Гвідо підморгнув мені й підняв чотири пальці.

— Шістсот, — сказав я.

Гвідо труснув головою й запропонував сімсот. Я надбавляв далі. Гвідо відчайдушно підіймав ціну. Почувши моє «тисяча», він благально кивнув мені й показав на пальцях, що я ще можу заробити сто марок. Потім запропонував тисячу десять. У відповідь на тисячу сто він почервонів і сердито видавив із себе:

— Тисяча сто десять.

Я дійшов до тисячі сто дев’яносто й вирішив почекати, поки він запропонує тисячу двісті. Тоді я мав намір здатися.

Але Гвідо розлютився до краю. Вирішивши, що я його випихаю з гри, він раптом запропонував тисячу триста. Я гарячково розмірковував. Якби він справді хотів купити машину, то напевне зупинився б на тисячі двісті. А тепер він, мабуть, лише під’юджував мене, щоб помститися за невдачу. Із нашої з ним розмови він зробив висновок, що для мене межа — тисяча п’ятсот, і не бачив для себе ніякої небезпеки.

— Тисяча триста десять, — сказав я.

— Тисяча чотириста, — відразу ж запропонував Гвідо.

— Тисяча чотириста десять, — мовив я, трохи повагавшись. Я боявся, що на цьому й скінчиться торг.