Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Кестер глянув на мене.

— Тому, що ми самі поквитаємося з ним, без поліції. — Голос у нього став тихий, здавлений і страшний. — Чи ти, може, думаєш, що я передам його поліції? Щоб його на кілька років посадили до в’язниці? Ти ж знаєш, чим закінчуються всі ці процеси! Ті типи знають, що для них знайдуться поблажливі судді! Але так не буде! Я скажу тобі: коли б навіть поліція знайшла його, я б заявив, що це не той, аби тільки він мені знов колись попався! Готфрід мертвий, а він живий! Не буде цього!

Ми взяли ноші з сидінь і понесли їх крізь вітер і сніг до кімнати. Нам здавалося, що ми у Фландрії і несемо вбитого товариша з окопів у тил.

Ми купили труну й місце на громадському кладовищі. Коли його ховали, був ясний, сонячний день. Ми самі забили труну та знесли її сходами вниз. З нами йшло небагато людей: Фердинанд, Валентин, Альфонс, бармен Фред, Джорджі, Юп, Матильда Штос, Густав, Стефан Гріголяйт і Роза. Біля брами кладовища нам довелося трохи почекати. Перед нами рухалися ще дві жалобні процесії, які треба було пропустити. Одна йшла за похоронною машиною, а друга за каретою. Коні були вкриті чорним і сріблястим крепом. За каретою нескінченними рядами йшли близькі небіжчика та жваво розмовляли між собою.

Ми зняли труну з машини й самі опустили на мотузах у могилу. Грабар був задоволений із цього, бо мав досить роботи біля інших могил. Ми покликали й священика. Невідомо, що б на це сказав Готфрід, але так захотів Валентин. Правда, ми попросили священика не казати ніякої проповіді. Він мав лише прочитати відповідне місце з Біблії. Священик був маленький, старий і короткозорий. Підійшовши до могили, він зачепився за грудку землі і був би впав у яму, якби Кестер і Валентин не підтримали його. Та коли він спіткнувся, у нього випали з рук Біблія і окуляри, які він хотів надіти. Священик збентежено дивився на них у могилу.

— Так уже й буде, панотче, — сказав Валентин, — ми заплатимо вам за них.

— Мені не шкода книги, — тихо відповів священик, — але окуляри мені потрібні.

Валентин виламав гілку з живоплоту, став навколішки біля могили, і йому вдалося зачепити окуляри за дужку й витягти їх з-поміж вінків. Оправа була золота. Мабуть саме тому священик так жалкував за ними. Біблія впала за труну. Щоб її витягти, довелося б опускатися в могилу й підіймати труну. Цього вже й сам священик не хотів. Він зніяковіло стояв біля ями.

— Може, мені натомість сказати кілька слів? — спитав він.

— Не треба, панотче, — мовив Фердинанд. — У нього ж тепер там увесь завіт.

Гостро пахла розкопана земля. В одній грудці сиділа лялечка хруща. Коли могила буде засипана, лялечка й далі житиме в землі, перетвориться на жука, вибереться навесні з грудки та знов побачить світ. А Готфрід був мертвий. Він згас. Ми стояли біля його могили, знали, що його тіло, його волосся, його очі ще існують, правда, вже не такі, як раніше, але існують, а проте він пішов від нас і ніколи вже не повернеться. Це було неможливо збагнути. Шкіра в кожного з нас була тепла, мозок працював, наші серця гнали кров по жилах, ми жили, як і раніше, як і вчора, ніхто з нас не втратив руки, не осліп, не онімів, усе було, як і завжди, ми невдовзі мали піти звідти, а Готфрід лишиться там і ніколи вже не піде слідом за нами. Це було неможливо збагнути.

Грудки землі загупали об труну. Грабар дав нам лопати, і ми — Валентин, Кестер, Альфонс і я — засипали Готфріда землею, як засипали вже колись багатьох товаришів. У мене в голові раптом загриміла давня солдатська пісня, давня, сумна солдатська пісня, яку Готфрід так часто співав:

Аргонський ліс, Аргонський ліс,

Ти станеш цвинтарем колись…

Альфонс приніс простий чорний дерев’яний хрест, такий самий, як їх сотні тисяч стоять нескінченними рядами на солдатських могилах у Франції. Ми поставили його в узголів’ї могили.

— Ну, ходімо, — хрипко сказав нарешті Валентин.

— Ходімо, — озвався Кестер, але не зрушив з місця.

Ніхто з нас не ворухнувся. Валентин обвів усіх очима.

— За що? — повільно сказав він. — Ну за що? Прокляття!

Ніхто не відповів.

Валентин мляво махнув рукою:

— Ходімо.

Ми рушили по всипаній жорствою дорозі до виходу. Біля брами на нас чекали Фред, Джорджі й усі решта.

— Він умів так гарно сміятися, — мовив Стефан Гріголяйт, і по його безпорадному, гнівному обличчю полилися сльози. Я озирнувся. За нами ніхто не йшов.

Одного лютневого дня ми з Кестером востаннє сиділи в своїй майстерні. Нам довелося її продати, і тепер ми чекали на розпорядника аукціону, який мав пустити з молотка обладнання й наше таксі. Кестер сподівався влаштуватись на весну гонщиком в одній невеличкій автомобільній фірмі. Я лишався в кав'ярні «Інтернаціональ» і мав намір знайти якусь додаткову, денну працю, щоб заробляти більше.