Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ленц пручався.

— Отто, пусти мене ще на хвилину туди… — хрипів він.

— Не дурій! — гримнув Кестер. — Зараз тут з’явиться поліція! Гайда нагору!

Ми побігли через двір до темного бічного входу. Ще мить-

і було б запізно, бо тієї секунди у дворі пролунав різкий свист, блиснули козирки чорних кашкетів, і поліція перегородила двір. Ми кинулися сходами вгору, щоб не потрапити до поліційної дільниці. Що було далі, ми бачили з віконця на сходах. Поліцаї працювали бездоганно. Вони загородили всі виходи, ввігналися клином у юрбу, що розлючено билася, роз’єднали її, розпорошили по двору та зразу ж почали набивати людьми машини. Першим серед арештованих став спантеличений тесляр, що даремно намагався щось пояснити поліцаям.

Позад нас рипнули двері. Якась жінка в самій сорочці, з тонкими голими ногами й зі свічкою в руці, висунула голову й непривітно спитала:

— Це ти?

— Ні, — відповів Ленц, що вже трохи охолов.

Жінка грюкнула дверима. Ленц освітив кишеньковим ліхтариком табличку на дверях. Тут чекали на старосту артілі мулярів Гергарда Пешке.

Унизу все стихло. Поліція пішла, і двір спорожнів. Ми ще трохи почекали, потім спустилися вниз. За чиїмись дверима в темряві тихо й жалібно плакала дитина.

— Правильно робить, — сказав Готфрід. — Плаче наперед.

Ми пішли через перший двір. Астролог сидів самотній перед

своїми картами зоряного неба.

— Вам потрібен гороскоп, панове? — гукнув він до нас, — Чи, може, поворожити на руці?

— Давай, — сказав Готфрід і простяг йому руку. Той хвилину роздивлявся його руку.

— У вас вада серця, — безапеляційно сказав він. — Почуття дуже розвинені, лінії розуму дуже короткі, зате ви музично обдаровані. Любите помріяти, але непридатні для родинного життя. А проте я бачу тут троє дітей. За натурою ви дипломат, уникаєте товариства й проживете до вісімдесяти років.

— Правда, — заявив Готфрід. — Так і моя мати казала ще дівчиною: хто лихий, той житиме довго. Мораль — це вигадка людей, а не життєвий досвід.

Він заплатив астрологові, й ми пішли далі. На вулиці не було ні душі. Дорогу нам перебіг чорний кіт. Ленц показав на нього:

— Тепер нам слід було б вернутися назад.

— Нічого, — заперечив я. — Перед цим ми бачили білого, отже, вони один одного врівноважують.

Ми рушили далі. На другому боці назустріч нам ішло кілька людей. Чотири молоді хлопці. Один із них був у ясно-жовтих нових шкіряних крагах, а решта в чоботях, схожих на армійські. Вони зупинились, дивлячись на нас.

— Ось він! — гукнув раптом той, що в крагах, і побіг через вулицю до нас.

За мить гримнули два постріли, парубок відскочив убік, і всі четверо кинулись навтіки. Кестер був рвонувся за ними, але потім якось дивно повернувся вбік, щось вигукнув здавленим голосом і розчепірив руки, намагаючись підтримати Готфріда Ленца, який важко впав на брук.

Першу секунду я подумав, що Ленц просто впав, потім побачив кров. Кестер розхристав йому піджак і рвонув сорочку на грудях. Звідти цебеніла кров. Я притиснув до рани хусточку.

— Побудь тут, я прижену машину! — крикнув Кестер і побіг.

— Готфріде, — покликав я, — ти чуєш мене?

Його обличчя посіріло. Очі були приплющені. Повіки не рухались. Я однією рукою підтримував його голову, а другою притискав хусточку до рани. Стоячи біля нього навколішки, я прислухався, чи він дихає, чи бодай хоч хрипить, але не почув нічого. Навколо була мертва тиша, нескінченна вулиця, нескінченні ряди будинків — і нескінченна ніч. Я тільки чув, як тихо плюскотіла кров, стікаючи на брук, і усвідомлював, що таке вже не раз могло статися з ним, але тепер не міг повірити, що воно справді сталося.

Примчав Кестер. Він одкинув спинку лівого сидіння, потім ми обережно підняли Готфріда й поклали туди. Я вскочив у машину, і Кестер рушив. Ми під’їхали до найближчого пункту швидкої допомоги. Кестер обережно загальмував.

— Заглянь, чи там є лікар. Якщо немає, нам доведеться їхати далі.

Я вбіг у коридор. Назустріч мені вийшов санітар.

— Тут є лікар?

— Є. Ви когось привезли?

— Так. Ходімте скоріше зі мною! І візьміть ноші.

Ми взяли Готфріда на ноші й занесли до приміщення. Лікар уже стояв напоготові, засукавши рукава.

— Сюди, — показав він на стіл.

Ми поклали на нього ноші. Лікар притяг лампу нижче, до самого тіла.

— ЩО ЦЄ?

— Постріл з револьвера.

Він узяв вату, витер кров, намацав пульс, послухав і випростався.

— Уже нічого не вдієш.

Кестер не зводив з нього очей: