Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Хазяйка вимкнула електричне освітлення. Лишилося тільки лагідне світло свічок на ялинці. Тихо лилося з крана пиво, наче десь далеко в лісі струмок, і плоскостопий Алоїс примарою сновигав туди й сюди, як чорний Пан. Я почав другу строфу.

Дівчата з обличчями добрих міщанок стояли навколо піаніно, і очі в них сяяли. Але що це? Хто там заридав ридма? То Кікі згадав свій Луккенвальде.

Тихенько розчинилися двері, і з великої кімнати спілки торговців худобою, мелодійно підспівуючи, вийшли один за одним на чолі з Гріголяйтом, який курив сигару, члени хору й вишикувалися за дівчатами.

Вирушав я в світ —

Там життя гуло.

А за стільки літ —

Пусткою лягло.

Тихо відбринів спів змішаного хору.

— Чудово, — сказала Ліна.

Роза запалила бенгальські вогні. Вони засичали й заіскрилися.

— Ну, а тепер щось веселе! — гукнула вона. — Треба втішити Кікі.

— І мене, — озвався Стефан Гріголяйт.

Об одинадцятій годині прийшли Кестер і Ленц. Я сів із ними та з блідим Джорджі за стіл біля прилавка. Джорджі ми дали кілька скибочок сухого хліба, щоб він трохи очуняв. Невдовзі Ленц зник десь серед галасливих торговців худобою. Через чверть години ми побачили його з Гріголяйтом біля прилавка. Вони, обнявшись, пили на брудершафт.

— Стефан! — вигукнув Гріголяйт.

— Готфрід! — відповів Ленц, і обидва вихилили по чарці коньяку.

— Завтра я пришлю тобі пакунок із кров'янкою і ліверною ковбасою, Готфріде. Згода?

— Ще б пак! — Ленц поплескав його по плечу: — Мій старенький добрий Стефане!

Стефан сяяв.

— Ти так гарно вмієш сміятися, — захоплено сказав він. — Люблю таких, що вміють гарно сміятися. А на мене надто швидко налягає журба, це моя вада.

— І моя теж, — відповів Ленц, — тому я й сміюся. Іди сюди, Роббі, випий із нами за те, щоб у всьому світі не вгавав сміх!

Я підійшов до них.

— Що сталося з тим юнаком? — спитав Стефан, показуючи на ^жорджі. — Дуже він чогось сумний.

— Його легко зробити щасливим, — сказав я. — Йому лише потрібна хоч сяка-така робота.

— У наш час це нелегка штука, — відповів Стефан.

— Він робитиме все, що завгодно.

— У наш час кожен готовий робити що завгодно, — Стефан потверезішав.

— Хлопцеві потрібно сімдесят п'ять марок на місяць.

— Дурниці. На такі гроші він не проживе.

— Цей проживе, — сказав Ленц.

— Готфріде, — сказав Гріголяйт, — я старий п'яниця. Нехай так. Але робота — це тобі не іграшка. Її не можна сьогодні комусь дати, а завтра знову відібрати. Це ще гірше, ніж когось одружити, а другого дня відібрати в нього жінку. Але якщо цей хлопець чесний і проживе на сімдесят п’ять марок, йому пощастило. Нехай прийде до мене у вівторок о восьмій годині. Мені потрібен помічник бігати у справах спілки тощо. Крім платні, він ще час від часу матиме пакунок м'яса. Бо він, видно, дуже охляв, треба його підгодувати.

— Даєш слово? — спитав Ленц.

— Слово Стефана Гріголяйта.

— Джорджі! — гукнув я. — А йди-но сюди.

Почувши, про що йдеться, він затремтів. Я вернувся до

Кестера.

— Послухай, Отто, — сказав я, — якби ти міг прожити своє життя спочатку, ти б захотів?

— Таке самісіньке, як уже було?

— Таке.

— Ні, — відповів Кестер.

— Я теж ні, — сказав я.

Це сталося через три тижні холодного січневого вечора. Я сидів у «Інтернаціоналі» й грав із господарем у «двадцять одно». Кав'ярня була порожня. Навіть повії ще не прийшли. У місті було неспокійно. Вулицями безперервно йшли демонстранти. Одні співали гучні військові марші, інші — «Інтернаціонал», потім тяглися довгі, мовчазні колони з транспарантами. Люди вимагали роботи та хліба, їхній тупіт нагадував хід велетенського, невблаганного годинника. Надвечір дійшло до сутички між страйкарями й поліцією. Дванадцять чоловік було поранено. Поліція вже кілька годин була в стані бойової тривоги. На вулицях лунали сирени поліційних машин.

— Немає спокою, — сказав господар, показуючи мені шістнадцять очок. — Від самої війни немає спокою. А ми ж тоді більше нічого й не хотіли, крім миру та спокою. Світ збожеволів!

Я показав йому сімнадцять і згріб гроші з кону.

— Світ не збожеволів, — зауважив я. — Збожеволіли люди.

Алоїс, що стояв за стільцем господаря і вболівав за нього,

заперечив:

— Люди не збожеволіли. Тільки стали зажерливі. Заздрять одне одному. Усього стало повно, а в більшості немає зовсім нічого. Не так багатство розподілене, от і вся причина.

— Ясно, — сказав я, пасуючи двома картами. — Але ця причина існує вже близько двох тисяч років.