Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Коли вона пішла, з вітальні з’явилася пані Залевська.

— Хіба тут, крім мене, нікого немає? — спитав я, сердитий на самого себе.

— Лише пан Джорджі. А що вона сказала?

— Нічого.

— Тим краще.

— Хтозна. Іноді й не краще.

— ч- Я не маю до неї ніякого жалю, — палко сказала пані Залевська. — Анітрохи.

— А якби й мали, то яка з нього користь? — роздратовано сказав я. — Жаль — це зворотний бік зловтіхи, щоб ви знали. Котра вже година?

— За чверть сьома.

— О сьомій я хочу поговорити по телефону з фрейлейн Гольман. Але так, щоб ніхто не підслуховував. Це можна зробити?

— Та тут же нема нікого, крім пана Джорджі. Фріду я вже відпустила. Якщо хочете, то сідайте в кухні. Шнур якраз сягає туди.

— Г аразд.

Я постукав до Джорджі. Я вже давно не був у нього. Він сидів за письмовим столом такий, що на нього страшно було глянути. Навколо валявся подертий папір.

— Добрий вечір, Джорджі, — привітався я. — Що це ти робиш?

— Чистку, — кволо всміхнувшись, відповів він. — Якраз добра робота на святвечір.

Я нахилився й підняв папірець. Якийсь конспект з хімічними формулами.

— Навіщо це ти? — спитав я.

— Немає вже ніякого сенсу, Роббі.

Його обличчя майже світилося наскрізь. Вуха були наче вощані.

— Що ти їв сьогодні? — спитав я.

Він одмахнувся:

— Це не має значення. Справа не в цьому. Не в їжі. Я просто більш не можу. Треба кидати це.

— Так важко?

— Важко, — відповів він.

— Джорджі, — заперечив я йому спокійно, — поглянь на мене. Ти думаєш, мені не хотілося стати чимсь іншим, а не піаністом в «Інтернаціоналі», тому кублі повій?

Він нервово заломив руки.

— Знаю, Роббі. Але від цього мені не легше. Для мене в навчанні був сенс життя. А тепер я усвідомив, що мої зусилля даремні. Ні в чому немає ніякого сенсу. То навіщо жити?

Хоч який він був жалюгідний і пригнічений, я не витримав і засміявся.

о

— йолопе! — сказав я. — Ото зробив відкриття! Думаєш, тільки ти такий страшенно мудрий? Звичайно, це немає ніякого сенсу. І люди живуть не задля якогось там сенсу. Не так усе просто. Давай одягайся. Підеш зі мною в «Інтернаціональ». Ти став чоловіком, і ми це відсвяткуємо. Досі ти був школярем. Через півгодини я зайду по тебе.

— Не піду, — сказав він.

Він страшенно охляв.

— Підеш, — мовив я. — Зробиш мені послугу. Я не хочу бути сьогодні самотнім.

Він недовірливо глянув на мене.

— Ну, як хочеш. Зрештою мені однаково.

— От і добре, — сказав я. — Як для початку це вже зовсім непоганий девіз.

О сьомій годині я замовив розмову з Пат. Від сьомої тариф був удвічі менший, і я міг говорити вдвічі довше. Я сів на стіл у передпокої і почав чекати. До кухні заходити не схотів. Там пахло зеленими бобами, а мені навіть у розмові по телефону не хотілося пов’язувати їх із Пат. Через чверть години нас з’єднали. Пат одразу підійшла до апарата. Почувши її теплий, глухий, трохи нерішучий голос близько біля себе, я так розхвилювався, що майже не міг говорити. У скронях у мене гупало, я весь тремтів і ніяк не міг опанувати себе.

— Боже мій, Пат, — нарешті спромігся сказати я, — це справді ти?

Вона засміялася:

— А де ти, Роббі? У конторі?

— Ні, сиджу в пані Залевської на столі. Як ти себе почуваєш?

— Добре, любий.

— ч- Ти не лежиш?

— Ні. Сиджу на підвіконні в своїй палаті, на мені білий халат. Надворі йде сніг.

Я раптом чітко уявив собі її. Побачив, як кружляють сніжинки, побачив її темну голівку, рівні, трохи похилені наперед плечі, бронзову шкіру…

— Боже мій, — вихопилось у мене. — Прокляті гроші! Якби я мав їх, Пат, то, не гаючи ні секунди, сів би в літак і сьогодні ввечері був би з тобою.

— Ох, любий мій…

Вона замовкла. Я лише чув, як щось тихо тріщало й гуло в слухавці.

— Ти мене слухаєш, Пат?

— Так, Роббі. Але не кажи про таке. У мене запаморочилася голова.

— У мене теж голова йде обертом, — мовив я. — Розкажи мені, як ти там живеш у горах, що робиш.

Вона почала розповідати, але я скоро перестав розрізняти, що вона каже, чув лише голос. Я сидів у темному передпокої між головою дикого кабана та кухнею із зеленими бобами, і мені здавалося, ніби двері розчинились і на мене накотилася хвиля тепла та яскравого світла, ласкава й барвиста, оповита мріями, прагненнями та юністю. Я підігнув ноги, підпер голову рукою, дивився то на кабанячу голову, то на заяложені кухонні двері, та бачив не їх, а літо, колосисті поля, над якими перебігав лагідний вітерець, і зеленкувате світло лісових доріг. Голос завмер. Я глибоко зітхнув.