Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— На ній капелюшок, утиканий пір'ям із чаплі, і діамантова брошка, — прошепотіла вона.

— Поглядіть, щоб ця довбня не підслухувала, — попрохав я пані Залевську й пішов до кімнати Гассе.

Пані Гассе стояла біля вікна. Коли я ввійшов, вона миттю обернулась. Мабуть, сподівалася побачити когось іншого. Смішно, але я найперше глянув на капелюшок і на брошку, хоч і не хотів цього. Фріда правду казала, капелюшок був розкішний. Брошка не така. Ця потороча вичепурилась, щоб показати, як добре їй живеться. Узагалі в неї був непоганий вигляд, принаймні кращий, ніж протягом того року, коли вона жила тут.

— Гассе, мабуть, працює і в святвечір, га? — ущипливо спитала вона.

— Ні, — відповів я.

— А де ж він? У відпустці?

Вона підійшла до мене, похитуючи стегнами. Я відчув гострий запах парфумів.

— А що вам, власне, треба від нього? — спитав я.

— Хочу залагодити свої справи. Порахуватися. Зрештою тут дещо належить і мені.

— Вам уже нема чого рахуватися, — сказав я. — Тепер вам належить тут усе.

Вона витріщилась на мене.

— Він помер, — додав я.

Ліпше було б сказати їй про це якось інакше. Не так зразу, трохи підготувати її. Але я не знав, із чого почати. До того ж у мене голова ще гула після сну. Прокинувшись після такого сну, людина, буває, ладна накласти на себе руки.

Пані Гассе стояла посеред кімнати, і я, сказавши їй це, якимось дивом подумав, що вона ні об що не вдариться, якщо зараз упаде. Чудно, проте я справді нічого іншого не бачив і ні про що інше не думав.

Та вона не впала. Стояла, як і досі, й дивилася на мене.

— Он як… — промовила вона. — Он як… — Лише пір’я з чаплі на її капелюшку затремтіло.

І раптом я, ще не усвідомлюючи, що сталося, побачив, як вичепурена, напахчена жінка на очах у мене постаріла. Ніби час бурею налетів на неї і кожна секунда стала роком. Напруження зникло, тріумф згас, обличчя зів’яло, і по ньому, мов черви, розповзлися зморшки. І коли вона непевно, ніби навпомацки, взялася за спинку стільця, наче боялася щось розбити, й сіла на нього, то вже була зовсім інша людина, стомлена, змарніла й постаріла.

— Що в нього було? — спитала вона, майже не ворушачи губами.

— Це сталося несподівано, — відповів я.

Вона не слухала мене й дивилася на свої руки.

— Що мені тепер робити? — промурмотіла вона. — Що ж мені тепер робити?

Я трохи почекав. На душі в мене було препогано.

— У вас же напевне є хтось, до кого ви можете піти, — зрештою сказав я. — Вам краще не лишатися тут. Та ви ж і не хотіли бути тут…

— Тепер усе обернулося інакше, — відповіла вона, не підводячи очей. — І що мені тепер робити…

— У вас же напевне є хтось, хто чекає на вас. Ідіть до нього й обміркуйте все з ним. А потім, після Різдва, зайдіть до по-ліційної дільниці. Там зберігаються всі речі й банківські чеки. Вам треба з’явитися туди, щоб одержати гроші.

— Гроші, гроші, — тупо мурмотіла вона. — Які гроші?

— Чимало грошей. Близько тисячі двохсот марок.

Вона підвела голову. У її очах раптом блиснуло божевілля.

— Ні! — закричала вона. — Це неправда!

Я нічого не відповів.

— Скажіть, що це неправда, — прошепотіла вона.

— Може, й неправда. Але може бути й таке, що він потроху відкладав про чорний день.

Вона встала. Раптом вона зовсім змінилася. Її руки стали якісь поривчасто-машинальні. Вона підступила до самого мене.

— Так, це правда, — просичала вона, — моє серце відчуває, що це правда! Мерзотник! О мерзотник! Примусив мене все це зробити, а виявляється он що! Але я візьму їх і вижбурну геть, усі за один вечір, розкидаю їх по вулиці, щоб від них нічого не лишилося! Нічого! Нічого!

Я мовчав. З мене було досить. Перший струс минув, вона знала, що Гассе помер, а з усім іншим хай упорається сама. Може, вона ще раз утратить рівновагу, коли почує, що він повісився, але це вже її справа. Гассе ніхто не воскресить задля неї.

Вона заплакала. Сльози дзюрком текли з її очей. Вона плакала тоненько й жалісно, як дитина. Плакала досить довго. Я б не знаю що дав, аби можна було закурити. Я не міг дивитись, як хтось плакав.

Нарешті вона перестала плакати, витерла обличчя, машинально вийняла срібну пудреницю і, не дивлячись у дзеркало, почала пудритись. Потім сховала пудреницю, але сумочку забула закрити.

— Я вже нічого не знаю, — сказала вона надломленим голосом. — Нічого не знаю. Він таки, мабуть, був доброю людиною.

— Це правда, він був доброю людиною.

Я ще дав їй адресу поліційної дільниці та сказав, що сьогодні вона вже зачинена. Мені здавалося, що краще їй не зразу йти туди. На сьогодні досить було й цього.