Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я почвалав мокрими, темними вулицями. На цвинтарі саме вишикувався загін Армії спасіння. У супроводі тромбонів і сурм він співав про небесний Єрусалим. Я зупинився. Раптом я відчув, що не витримаю сам, без Пат. Дивлячись на могильні плити, які тьмяно мерехтіли в темряві, я казав собі, що рік тому був іще самотніший, що тоді зовсім не знав Пат, а тепер вона є в мене, хоч і не зі мною, проте ніщо не допомагало, — на мене раптом ніби навалився камінь, я не знав, що мені робити. Нарешті я вирішив піднятися нагору до своєї кімнати та глянути, чи немає часом від неї листа. Це була безглузда думка, листа ще не могло бути й таки не було, але я все ж пішов нагору.

Коли я знову виходив із пансіону, то біля дверей зустрів Орлова. Під розстебнутим пальтом на ньому виднів смокінг. Він ішов у готель, де служив найманим танцюристом. Я спитав його, чи він нічого не чув про пані Гассе.

— Ні, — відповів він. — Тут вона ще не показувалась. І до поліції не приходила. Та й краще, що вона не з’являється.

Ми разом пішли вулицею. На розі стояла вантажна машина з вугіллям у мішках. Шофер саме відкрив капот і копирсався в моторі. Потім він виліз на своє сидіння. Саме коли ми проминали машину, він увімкнув мотор і дав повний газ на порожніх обертах. Орлов здригнувся. Я глянув на нього. Він був білий, як сніг.

— Ви нездужаєте? — спитав я.

Він усміхнувся побілілими губами й похитав головою.

— Ні… Але я часом лякаюсь, як почую таке зненацька. Коли мого батька розстрілювали в Росії, теж отак умикали мотор вантажної машини, щоб ми не чули пострілів. Та ми однаково чули їх… — Він знов усміхнувся, ніби вибачався за щось. —

Із моєю матір’ю так не церемонились. Її розстріляли вдосвіта в підвалі. Мені з братом пощастило втекти вночі. У нас тоді ще лишилися діаманти. Але брат замерз дорогою.

— За що ж ваших батьків розстріляли? — спитав я.

— Мій батько до війни був командиром козацького полку, який брав участь у придушенні повстання. Батько знав, що колись із ним таке станеться. Вважав, що це, як то кажуть, звичайна річ. Але мати так не вважала.

— А ви?

Він зробив стомлений жест, ніби хотів стерти якусь пляму.

— Відтоді стільки всього було…

— Так, — погодився я, — це правда. Стільки, що людській голові й не перетравити.

Ми вже були біля готелю, де він працював. Якась білява дама років сорока саме вийшла з б’юїка і, радісно крикнувши, кинулась до нього. Вона була досить повна й елегантна. З її зів’ялого, бездумного обличчя видно було, що вона не мала в житті ніяких турбот.

— Прошу пробачення, — сказав Орлов, кинувши в мій бік значущий погляд. — Служба…

Він уклонився дамі й поцілував їй руку.

У барі сиділи Валентин, Кестер і Фердинанд Грау. Ленц прийшов трохи пізніше. Я сів до них і замовив собі півпляшки рому. Я й досі почувався препогано.

Фердинанд, широкоплечий і огрядний, з постарілим обличчям і на диво ясними синіми очима, сидів у кутку. Він уже чимало всього випив.

— Ну, Роббі, хлопчику мій, — сказав він, ляснувши мене по плечу, — що з тобою сталося?

— Нічого, Фердинанде, — відповів я, — і саме в цьому вся біда.

Він пильно приглянувся до мене.

— Нічого? — сказав він нарешті. — Нічого? Це вже багато! Бо Ніщо — це дзеркало, в якому відображається світ.

— Браво! — гукнув Ленц. — Страх як оригінально, Фердинанде!

— Заспокойся, Готфріде. — Фердинанд повернув до нього свою здоровенну голову. — Романтики, як-от ти, — всього лише патетичні стрибуни на околицях життя. Вони хибно розуміють його й роблять із цього сенсацію. Ну що ти знаєш про Ніщо, легковажний вітрогоне?

— Досить для того, щоб лишитися собі на втіху легковажним, — мовив Ленц. — Пристойні люди шанують те саме Ніщо, Фердинанде. Вони не риються в ньому, як кроти.

Грау втупив у нього очі.

— За твоє здоров’я, — сказав Готфрід.

— І за твоє, корку непотоплений, — відповів Фердинанд.

Вони випили свої чарки.

— Я б дуже хотів бути корком, — сказав я і теж випив. — Таким корком, який усе робить як слід і якому все вдається. Хоч трохи побути ним.

— Відступнику! — Фердинанд відхилився на спинку крісла так, що вона затріщала. — Хочеш стати дезертиром? Зрадити наше братство?

— Ні, я нікого не хочу зраджувати, — сказав я. — Але мені б хотілося, щоб не завжди й не все в нас ішло шкереберть.

Фердинанд подався вперед. Його широке гнівне обличчя тремтіло.

— Зате ти належиш до ордену, брате, до ордену невдах і неприкаяних, з їхніми прагненнями без мети, з пориваннями, які їм нічого не дають, з їхньою любов’ю без майбутнього, з їхнім безглуздим розпачем. — Він усміхнувся. — До таємного братства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар’єру, скоріше програють, розтринькають, загублять своє життя, ніж корисливо спотворять чи забудуть недосяжний образ — той невитравний образ, брате, який вони носять у своєму серці ще від тих годин, від тих днів і ночей, коли не було нічого, крім голого життя й голої смерті. — Він підняв чарку й кивнув Фре-дові біля прилавка: — Дай мені чогось випити.