Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Прибули ми надвечір. Було ясно, сонце золотило засніжені простори, а такого синього неба ми вже не бачили багато тижнів. На вокзалі чекала юрба людей. Вони вигукували привітання й махали руками, і прибулі відповідали їм тим самим. Гельгу Гутман зустріла якась білява реготуха та двоє чоловіків у світлих гольфах. Сама вона була така збуджена й така вертка, ніби після довгої розлуки повернулася додому.

— До побачення! Там, на горі, зустрінемось! — гукнула вона до нас, сідаючи зі своїми друзями в сани.

Люди швидко розсипалися хто куди, і ми через кілька хвилин лишилися на пероні самі. Підійшов носій.

— Який готель? — запитав він.

— Санаторій «Вальдфріден», — відповів я.

Він кивнув і покликав візника. Удвох вони поклали наші валізи на блакитні сани, запряжені парою білих коней. Голови в коней були оздоблені строкатими султанами, над їхніми мордами здіймалися перламутрові хмаринки пари.

Ми сіли в сани.

— Хочете на канатну дорогу чи поїдемо саньми аж нагору? — запитав візник.

— А довго їхати на санях?

— Півгодини.

— То на санях.

Візник цмокнув, і ми рушили. Дорога виходила за село, а потім зигзагами піднімалася вгору. Санаторій стояв на пагорбі над селом. То була довга біла будівля з рядами вікон. Перед кожним вікном був балкфн. На даху майорів прапор на невеликому вітрі. Я сподівався побачити щось схоже на лікарню, але санаторій більше скидався на готель, принаймні на першому поверсі. У вестибюлі палав камін, стояли невеличкі столики з чайним посудом.

Ми звернулися до канцелярії. Служник заніс наші речі, і якась літня дама сказала нам, що для Пат приготовлена палата № 79. Я спитав, чи можна й мені отримати на кілька днів кімнату. Вона похитала головою:

— У санаторії ні. Але у флігелі можна.

— А де флігель?

— Поруч.

— Гаразд, — погодився я, — то дайте мені кімнату там і звеліть віднести туди мій багаж.

Ліфт нечутно підняв нас на третій поверх. Тут, правда, все було більше схоже на лікарню. Хоч і досить комфортабельну, але все ж лікарню. Білі коридори, білі двері, всюди все блищало склом, нікелем і чистотою. Нас зустріла старша сестра.

— Фрейлейн Гольман?

— Так, — відповіла Пат. — Палата № 79 тут?

Старша сестра пішла попереду й відчинила двері.

— Оце ваша палата.

То була світла, середнього розміру кімната. У широке вікно світило вечірнє сонце. На столі стояв букет жовтих і червоних айстр, а за вікном розляглися осяяні сонцем засніжені простори, що, ніби велика м’яка ковдра, обгортали село.

— Подобається тобі? — спитав я Пат.

Вона якусь мить дивилася на мене. Потім відповіла:

— Так.

Служник приніс валізи.

— Коли мені йти на огляд? — спитала Пат сестру.

— Завтра після сніданку. Вам краще сьогодні раніше лягти спати, щоб ви відпочили як слід.

Пат скинула пальто й поклала на біле ліжко, над яким уже була прикріплена нова таблиця для запису температури.

— А телефону в палаті нема? — спитав я.

— Ось є розетка, — сказала сестра. — Можна встановити апарат.

— Мені сьогодні ще треба щось робити? — спитала Пат.

Сестра похитала головою.

— Сьогодні не треба нічого. Режим вам буде призначено аж завтра після огляду. Лікар прийме вас о десятій ранку. Я зайду по вас.

— Дякую, сестро, — сказала Пат.

Сестра вийшла. Служник чекав біля дверей. Я дав йому на чай, і він теж пішов. У палаті раптом запала незвичайна тиша. Пат стояла біля вікна й дивилася вдалину. Її голова темніла на тлі яскравого неба.

— Ти стомилася? — запитав я.

Вона обернулась.

— Ні.

— А здаєшся стомленою, — сказав я.

— Це не та втома, Роббі. Але в мене ще вистачить на неї часу.

— Хочеш переодягнутися? — спитав я. — Чи, може, спершу на годинку спустимося вниз? Мабуть, так буде краще.

— Авжеж, — погодилась вона, — так буде краще.

Ми з’їхали ліфтом униз і сіли за один із маленьких столиків у вестибюлі. Невдовзі туди прийшла Гельга Гутман зі своїми друзями. Вони сіли біля нас. Гельга Гутман була збуджена й ніби аж занадто весела, але я радів, що вона підійшла й що Пат уже має кілька знайомих. Адже завжди найважче пережити перший день.

Через тиждень я повернувся додому й просто з вокзалу подався до майстерні. Уже вечоріло, коли я прийшов туди. У місті й далі йшов дощ, і мені здавалося, ніби відтоді, як ми виїхали з Пат, минув цілий рік.

Кестер і Ленц сиділи в конторі.

— Ти прибув саме вчасно, — сказав Готфрід.

— А що сталося? — спитав я.

— Дай йому спершу поріг переступити, — мовив Кестер.