Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я сів біля них.

— Як там Пат? — запитав Отто.

— Добре. Наскільки це можливо в її стані. Але скажіть мені, нарешті, що сталося?

Ішлося про розбитий лімузин. Ми відремонтували його й два тижні тому здали. Учора Кестер ходив по гроші. Але тим часом власник машини збанкрутував і його автомобіль разом з іншим майном мав піти з молотка.

— Це ще не страшно, — сказав я. — Ми ж матимемо справу лише зі страховою компанією.

— Так і ми думали, — сухо зауважив Ленц. — Але, виявляється, машина не застрахована.

— Прокляття! Це правда, Отто?

Кестер кивнув.

— Я сам лише сьогодні про це довідався.

— А ми панькалися з тим типом, як сестри милосердя, та ще й затіяли бійку заради його мотлоху, — буркнув Ленц. — І все для того, щоб посіяти чотири тисячі марок.

— Хто ж міг подумати, що таке станеться! — сказав я.

Ленц засміявся:

— Надто вже ми по-дурному пошилися в дурні!

— Що ж ми тепер будемо робити, Отто? — запитав я.

— Я заявив наші претензії судовому виконавцеві. Але боюся, що з цього нічого не вийде.

— Доведеться нам закрити свою буду — ось що з цього вийде, — мовив Готфрід. — Фінансове управління теж ладне здерти з нас шкуру за податки.

— Може, й доведеться, — погодився Кестер.

Ленц підвівся.

— Спокій і витримка в скрутному становищі прикрашають солдата. — Він підійшов до шафи й дістав пляшку коньяку.

— З коньяком ми можемо виявити навіть героїчну витримку, — мовив я. — Якщо не помиляюся, це в нас остання пляшка доброго коньяку.

— Героїчна витримка, хлопче, потрібна у важкі часи, — повчально заперечив Ленц. — А ми живемо в добу відчаю, їй ли-чить тільки гумор. — Він випив свою чарку. — Ось так, а тепер я сяду на нашого старого Росінанта й поїду заробити хоч якийсь гріш.

Він перейшов темне подвір’я, сів у таксі й поїхав. Ми з Кестером ще трохи посиділи вдвох.

— Не пощастило, Отто, — мовив я. — Чогось останнім часом нам страшенно не щастить.

— Я вже звик не роздумувати більше, ніж конче потрібно, — відповів Кестер. — Цього цілком досить. Як там, у горах?

— Коли б не хвороба — справжній рай. Сніг і сонце.

Він підвів голову.

— Сніг і сонце. Аж не віриться.

— Так. Не віриться. Там, нагорі, все таке, що аж не віриться.

Кестер глянув на мене:

— Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

Я знизав плечима:

— Спершу віднесу додому свою валізу.

— Мені ще треба відлучитися на годину. Прийдеш потім У бар?

— Неодмінно, — сказав я. — Що ж мені ще робити?

Я поїхав на вокзал, одержав свою валізу та привіз додому. Двері відчинив якомога тихіше, бо не мав ніякого бажання з кимось розмовляти. Мені вдалося пройти, не потрапивши на очі пані Залевській. Я трохи посидів у кімнаті. На столі лежали листи й газети. У конвертах були самі рекламні проспекти. У мене не було нікого, хто б міг написати листа. «А тепер буде», — подумав я.

За кілька хвилин я встав, помився й переодягнувся. Валізу я не розпакував, хотів, щоб потім, коли прийду сам додому, у мене було що робити. До кімнати Пат я теж не зайшов, хоч і знав, що там ніхто не живе. Потихеньку прокрався коридором і полегшено видихнув, коли опинився за дверима.

Я зайшов до кав’ярні «Інтернаціональ», щоб там попоїсти. Тільки-но я переступив поріг, офіціант Алоїс вигукнув:

— О, знов завіта-ли до нас?

— Так, — відповів я. — Зрештою рано чи пізно завжди повертаєшся назад.

За великим столом сиділа Роза й решта дівчат. Зібралися майже всі: саме була перерва між першим і другим виходом.

— Боже мій, Роберте! — вигукнула Роза. — Рідкісний гість.

— Тільки нічого не розпитуй, — сказав я. — Досить того, що я знов тут.

— Як це? То ти гелер будеш приходити частіше?

— Можливо.

— Не журися, — порадила вона, допитливо дивлячись на мене. — Все тече, все минає.

— Це правда, — погодився я. — Це найбільша правда з усіх на світі.

— Авжеж, — відповіла Роза. — Ось Ліллі теж добре знає, що це таке.

— Ліллі? — Я аж тепер побачив, що вона сидить поруч із Розою. — Що ти тут робиш? Адже ти вийшла заміж і мала б сидіти вдома, у своїй монтажній конторі.

Ліллі нічого не відповіла.

— Монтажна контора! — глузливо сказала Роза. — Поки вона мала гроші, все йшло гаразд, Ліллі носили на руках, нікого не цікавило, що було раніше… Її щастя тривало рівно півроку. А коли той негідник видурив у неї останній пфеніг і на її гроші став великим паном, то раптом зрозумів, що повія не може бути його дружиною. — Роза задихалася від обурення. — Звичайно, удав раптом, ніби раніше нічого не знав! Був страшенно вражений і обурений її минулим! Такий обурений, що зажадав розлучення. Ну, а гроші, звичайно, корова язиком злизала.