Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Скільки ж їх було? — запитав я.

— Чотири тисячі марок! Не якась там дрібниця! Як ти гадаєш, скільки мерзотників їй довелося обслужити за це!

— Чотири тисячі марок, — промовив я. — Знов чотири тисячі. Сьогодні вони ніби носяться в повітрі.

Роза, нічого не розуміючи, дивилася на мене.

— Краще заграй щось, — сказала вона, — щоб хоч трохи на душі полегшало.

— Гаразд, коли вже ми знову всі зібралися тут.

Я сів за піаніно й заграв кілька модних пісеньок. Граючи, я думав, що у Пат вистачить грошей на санаторій десь до кінця січня й що мені тепер треба заробляти більше, ніж досі. Мої пальці машинально бігали по клавішах, поруч на дивані сиділа Роза й захоплено слухала музику, а біля неї — Ліллі з блідим, скам’янілим від страшного розчарування обличчям, холоднішим і безживнішим, ніж у мерця.

Раптовий крик розвіяв мої невеселі думки. То Роза прокинулась від своїх мрій. Вона стояла за столом, витріщивши очі, капелюшок з’їхав їй набік, а з перекинутої чашки повільно стікала по столу вниз кава, просто в розкриту сумочку. Та вона нічого не помічала.

— Артуре! — задихаючись, вигукнула вона. — Артуре, невже це ти?

Я перестав грати. До кав’ярні хиткою ходою ввійшов сухорлявий чоловік у круглому капелюсі, зсунутому аж на потилицю. У нього було жовте, хворобливе обличчя, великий ніс і дуже маленька голова.

— Артуре, — знов пробелькотіла Роза. — Це ти?

— А хто ж? — буркнув Артур.

— Боже мій, де ти взявся?

— А де ж би я взявся? Зайшов із вулиці ось у ці двері.

Артур, хоч і повернувся після довгої розлуки, був не дуже

люб’язний. Я з цікавістю розглядав його. То це той легендарний ідол Рози, батько її дитини! У нього був такий вигляд, наче він щойно вийшов із в’язниці. Я не побачив у ньому нічого такого, що б виправдувало нестямне кохання до нього Рози. А може, вона його саме за це й кохала. Дивно, на що тільки не скваплюють-ся ці тверді, мов криця, жінки, що знають чоловіків, як ніхто.

Не питаючись дозволу, Артур схопив повний кухоль пива, що стояв на столі коло Рози, й випив. Борлак на його тонкій жилавій шиї то підіймався, як ліфт, то опускався вниз. Роза дивилася на нього променистими очима.

— Хочеш іще? — спитала вона.

— Авжеж, — буркнув Артур. — Тільки більший кухоль.

— Алоїсе! — радісно гукнула Роза офіціантові. — Він ще хоче пива!

— Бачу, — холодно сказав Алоїс і пішов цідити пиво.

— А маленька! Артуре, та ти ж іще зовсім не бачив маленької Ельвіри!

— Ну, ти!:— Артур уперше пожвавішав. Він, ніби захищаючись, підняв руку до грудей. — 3 цим до мене не чіпляйся. Це мене не обходить! Я ж хотів, щоб ти позбулася того байстряти. Так би й сталося, якби я не… — Він похмуро задумався. — А на нього, звичайно, ого скільки йде грошей.

— Не так уже й багато, Артуре. До того ж це — дівчинка.

— Однаково дорого обходиться, — сказав Артур і вихилив другий кухоль. — Хіба, може, знайдеться якась дурна багата баба, що візьме її за дочку. Звичайно, за пристойну винагороду. Це був би єдиний вихід. — Раптом він урвав свої роздуми: — У тебе є якась готівка?

Роза послужливо дістала залиту кавою сумочку.

— Лише п’ять марок, Артуре, я ж не думала, що ти прийдеш, але вдома в мене є більше.

Артур жестом багатого паші засунув срібні монети в кишеньку жилета.

— Як будеш отут протирати задом канапу, то нічого не заробиш, — похмуро сказав він.

— Тая зараз піду. Але в цю пору який там заробіток. Люди саме вечеряють.

— Усяка дрібниця може знадобиться.

— Я вже йду.

— Ну от. — Артур доторкнувся пальцем до капелюха. — Я десь о дванадцятій знов загляну сюди.

Він розхитаною ходою рушив до дверей. Роза дивилася йому вслід і щасливо всміхалася. Він, не озираючись, вийшов і навіть не зачинив за собою дверей.

— От дурило! — вилаявся Алоїс, зачинивши двері.

Роза гордовито оглянула нас.

— Скажете, не чудовий хлопець? Такого не візьмеш голими руками. І де він міг так довго бути?

— Хіба не видно по пиці? — зауважила Валлі. — Під надійним замком був. Лайно в павиному пір’ї!..

— Ти його не знаєш…

— Набачилась таких, — відповіла Валлі.

— Ти цього не розумієш, — Роза встала. — Він справжній чоловік. Не якийсь там слимак. Ну, то я пішла. Бувайте здорові, дітки!

Помолоділа й ніби окрилена, вона, погойдуючи стегнами, вийшла на вулицю. Тепер у неї знов був чоловік, якому вона могла віддавати свої гроші, щоб він пропивав їх, а потім лупцював її. Роза була щаслива.

За півгодини пішли й усі інші. Лишилася тільки Ліллі. Обличчя в неї й далі було ніби кам’яне. Я ще трохи побренькав на піаніно, потім з’їв бутерброд і теж пішов. Наодинці з Ліллі важко було витримати довше.