Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ох, Роббі, ти ж зовсім не знаєш, що таке страх.

— Знаю, — сказав я.

Відчинилися двері. Провідник попросив квитки. Я віддав їх йому.

— Квиток у спальний вагон для дами? — запитав він.

Я кивнув.

— Тоді вам доведеться перейти до спального вагона, — звернувся він до Пат. — Для інших вагонів цей квиток недійсний.

— Добре.

— А собаку треба здати в багажний вагон, — пояснив він. — Там є купе для собак.

— Гаразд, — сказав я. — А де спальний вагон?

— Третій ззаду. А багажний — перший спереду. Кондуктор пішов далі. У нього на грудях висів маленький

ліхтарик. Здавалося, що він іде штольнями копальні.

— Ну, то будемо перебиратися, Пат, — сказав я. — А Біллі я вже якось непомітно перенесу до тебе. Чого йому там нудитись у тому багажному вагоні?

Для себе я не брав місця в спальному вагоні. Мені не важко було переночувати десь у куточку в купе. Та й дешевше.

Юп ще раніше заніс речі Пат до спального вагона. Її купе було маленьке, затишне, облицьоване червоним деревом. У Пат було нижнє місце. Я спитав провідника, чи зайняте верхнє.

— Так, — відповів він, — у Франкфурті має сісти пасажир.

— А коли ми будемо у Франкфурті?

— О пів на третю.

Я дав йому на чай, і він пішов у свій куток.

— Через півгодини я повернуся до тебе з собакою, — сказав я Пат.

— Не можна ж, адже провідник у вагоні.

— Якось пройду. Тільки не замикай дверей.

Я пішов назад повз провідника. Він провів мене поглядом. На найближчій станції я вибрався з собакою на перон і пройшов повз спальний вагон. Там я почекав, поки провідник вийде побалакати з начальником поїзда, тоді піднявся назад у поїзд, пробрався через тамбур до спального вагона й зайшов до Пат так, що мене ніхто не побачив. Вона вже була в білому пухнастому халаті й мала чудовий вигляд. Її очі сяяли.

— Я вже знов молодець, Роббі, — сказала вона.

— Добре. А може, ляжеш у постіль? Тут дуже тісно. Я б тоді сів біля тебе.

— Так, але… — Вона нерішуче показала на верхню полицю. — Але ж у дверях з’явиться керівниця спілки спасіння пропащих дівчат…

— До Франкфурта ще далеко, — сказав я. — А я буду насторожі. Не спатиму.

Перед самим Франкфуртом я вернувся до свого купе і вмостився в куточку біля вікна, намагаючись заснути. Але у Франкфурті до мене підсів якийсь чоловік з тюленячими вусами, зразу ж відкрив валізу й почав їсти. Він їв так смачно, що годі було заснути. Вечеря тривала мало не годину. Потім тюлень витер вуса, простятся на полиці та влаштував такий концерт, якого я зроду не чув. Він не просто хропів, а завивав, зітхав, стогнав і булькав. Концерт був такий розмаїтий, що мені не вдалося систематизувати всі його колінця. На моє щастя, чоловік о пів на шосту зійшов із поїзда.

Коли я прокинувся, надворі все було біле. Ішов лапатий сніг, і в купе стояли якісь дивні, ніби несправжні, сутінки. Ми вже їхали в горах. Було близько дев’ятої години. Потягнувшись, я пішов поголитися й умитись. А коли повернувся, Пат уже стояла в моєму купе. Вона здавалася бадьорою.

— Добре виспалася? — спитав я.

Вона кивнула.

— А якою виявилась та стара спіритуалістка на верхній полиці?

— Молодою і гарненькою. Її звати Гельга Гутман, і їде вона в той самий санаторій, що і я.

— Справді?

— Справді, Роббі. Але ти погано спав, видно по тобі. Ти повинен хоч поснідати як слід.

— Вип’ю кави, — сказав я. — Кава з вишневою наливкою.

Ми пішли у вагон-ресторан. У мене раптом покращав настрій. Усе здавалося вже не таким страшним, як учора ввечері.

Гельга Гутман уже сиділа там. Це була струнка та жвава дівчина південного типу.

— Дивно, — зауважив я, — що в купе зустрічаються люди, які їдуть у той самий санаторій.

— Зовсім не дивно, — відповіла вона.

Я запитально глянув на неї. Вона засміялася.

— Адже в цю пору туди злітаються всі перелітні пташки. Он бачите людей за тим столом? — Вона показала в куток вагон-ресторана. — Вони теж їдуть туди.

— Звідки вам це відомо? — спитав я.

— Я знаю їх ще відторік. Там, у горах, усі знають одне одного.

Підійшов кельнер із кавою.

— Принесіть мені ще келих вишнівки, — попросив я.

Мені захотілося випити. Нараз усе здалося дуже простим.

Там сиділи люди, які їхали в санаторій, навіть уже вдруге,

для них це була ніби прогулянка в поїзді. Я був дурний, що так боявся. Пат повернеться, як поверталися всі ці люди. Я не думав про те, що тепер вони мусили знову їхати туди, — мені було досить знати, що звідти можна повернутися і ще прожити цілий рік. А за рік багато чого може статися. Наше минуле навчило нас не забігати думками далеко наперед.