Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Звичайно. Аби ви були побачили, як той духовний отець підстрибував у сутінках, щоб дістати найвищі гілки. Просто-таки був охоплений спортивним азартом. Розповів мені, що колись, ще в гімназії, був непоганим футболістом. Півзахисником, чи що.

— Ти спокусив пастора на крадіжку, — закинув я йому. — За це тобі накинуть кілька сторіч пекла. А де ж Отто?

— Він уже в Альфонса. Ми ж поїдемо вечеряти до Альфонса?

— Звичайно, до нього, — сказала Пат.

— Ну то їдьмо!

Альфонс почастував нас нашпигованим зайцем із брюссельською капустою і тушкованими яблуками. А на закінчення завів грамофон, і ми прослухали хор донських козаків. То була дуже тиха пісня — сам хор співав приглушено, мов десь далеко грав орган, а над ним здіймався самотній, чистий голос. Мені здавалося, що ось зараз нечутно відчиняться двері, до зали ввійде старий, стомлений чоловік, мовчки сяде до столу й слухатиме пісню своєї юності.

— Діти мої, — сказав Альфонс після того, як спів, поступово стихаючи, нарешті завмер, як зітхання, — знаєте, що мені завжди нагадує ця пісня? Іпр 1917 року. Готфріде, пам’ятаєш той березневий вечір з Бертельсманом?..

— Так, — відповів Ленц, — пам’ятаю, Альфонсе. Вечір, коли цвіли вишні.

Альфонс кивнув.

Кестер підвівся.

— Здається, пора, — він глянув на годинник. — Так, треба вирушати.

— Ще по чарочці коньяку, — запропонував Альфонс. — Справжній «Наполеон». Я приніс його спеціально для вас.

Ми випили коньяку та встали з-за столу.

— До побачення, Альфонсе, — сказала Пат. — Мені завжди приємно було у вас — Вона подала йому руку.

Альфонс почервонів і міцно потис її своїми лапами.

— Отже, як буде потреба, тільки дайте знати. — Він зніяковіло дивився на неї. — Адже ви тепер належите до нашого товариства. Зроду не думав, що до нього належатиме колись ще й жінка.

— Дякую, Альфонсе, — сказала Пат. — Дякую. Нічого приємнішого ви не могли б мені сказати. До побачення, всього вам найкращого.

— До побачення! Не забаріться там!..

Кестер і Ленц провели нас на вокзал. Перед нашим будинком ми зупинились, і я збігав по собаку. Валізи Юп уже раніше одвіз на вокзал.

Ми приїхали саме вчасно. Тільки-но ми зайшли у вагон, як поїзд рушив. Коли паровоз уже набирав швидкість, Готфрід дістав із кишені загорнуту в папір пляшку й подав мені:

— На, Роббі. Таке завжди може знадобитися в дорозі.

— Дякую, — сказав я, — випийте, хлопці, її самі сьогодні ввечері. Я вже дещо прихопив із собою.

— Бери, бери, — заперечив Ленц, — таке ніколи не буває зайвим!

Ідучи поряд з поїздом, він кинув мені в руки пляшку.

— До побачення, Пат! — гукнув він. — Якщо ми тут збанкрутуємо, то всі разом приїдемо до вас. Отто стане інструктором лижного спорту, я — вчителем танців, а Роббі — піаністом. Утворимо разом із вами трупу й будемо мандрувати з готелю в готель!

Поїзд поїхав швидше, і Готфрід відстав. Пат висунулася з вікна й махала рукою, аж поки вокзал зник за поворотом. Потім обернулася до мене. Вона була бліда, в очах блищали сльози. Я обняв її однією рукою.

— Сідай, — сказав я, — давай вип’ємо чого-небудь. Ти чудово трималася.

— Але в мене зовсім не весело на душі, — відповіла вона, силувано всміхаючись.

— У мене теж, — признався я. — Саме тому треба випити трохи.

Я відкоркував пляшку й дав їй чарку коньяку.

— Добрий? — запитав я.

Вона кивнула й пригорнулася до мого плеча:

— Ох, любий, як воно буде?

— Не треба плакати, — сказав я. — Я так пишався тобою, до ти весь день не плакала.

— Я ж зовсім не плачу, — заперечила вона й похитала головою, хоч по худенькому личку в неї котилися сльози.

— Випий ще трішки, — запропонував я і міцно пригорнув Гі до себе. — Так важко лише в першу хвилину, а потім полегшає.

Вона кивнула.

— Так, Роббі. Не звертай на мене уваги. Зараз усе мине. Краще, якби ти зовсім не бачив цього. Лиши мене саму на кілька хвилин, я пересилю себе.

— Навіщо? Ти так мужньо трималася цілий день, що тепер можеш спокійно виплакатися, як хочеш.

— Я трималася зовсім не мужньо. Ти тільки не помічав.

— Може, й так, — погодився я, — але саме тому я й не помічав.

Вона спробувала осміхнутись:

— Чому, Роббі?

— Тому, що ти не здавалася. — Я погладив її волосся. — Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю.

— У мене це зовсім не мужність, любий, — промурмотіла вона. — Це тільки страх. Жалюгідний страх перед останнім, найбільшим страхом.

— Це і є мужність, Пат.

Вона пригорнулася до мене.