Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Я твердо вірю, що там, у горах, вона добре витримає зиму.

— Лише зиму? — спитав я.

— Я сподіваюся, що навесні їй можна буде спуститися вниз.

— Сподіваєтеся, — сказав я. — А що таке сподівання?

— Це все, — відповів Жафе. — Це завжди все. Чогось більшого я вам тепер не можу сказати. Усе решта непевне. Подивимось, як вона почуватиметься в горах. Я твердо сподіваюся, що навесні вона зможе повернутися сюди.

— Твердо?

— Так. — Він обійшов навколо столу та штовхнув ногою висунуту шухляду так, що в ній забряжчали склянки. —

Та зрозумійте ж, чоловіче, мені й самому тяжко, що вона має їхати звідси! — промурмотів він.

Зайшла сестра, присадкувата, незграбна, сива, з обличчям бульдога. Жафе махнув їй рукою, щоб вона вийшла. Та вона лишилася.

— Потім! — буркнув Жафе. — Зайдете потім!

Сестра сердито повернулась і, виходячи, натиснула на кнопку вимикача. Кабінет раптом наповнився сірувато-молочним денним світлом. Обличчя Жафе зненацька набуло землистого кольору.

— Стара відьма, — сказав він. — Уже двадцять років збираюся вигнати її. Але надто вже вона старанна. — Потім обернувся до мене: — Ну, то як?

— Ми поїдемо сьогодні ввечері, — сказав я.

— Сьогодні?

— Так. Якщо вже треба, то краще сьогодні, ніж завтра. Я сам одвезу її. На кілька днів я зможу вирватися.

Він кивнув і подав мені руку.

Я пішов. Шлях до дверей здався мені дуже довгим.

На вулиці я зупинився. Аж тепер я помітив, що й досі тримаю листи в руці. Дощ лопотів по папері. Я обтер їх і засунув у кишеню на грудях. Потім оглянувся навколо. Просто перед клінікою зупинився автобус. Він був переповнений, із нього юрбою висипалися люди. Кілька дівчат у чорних блискучих дощовиках, сміючись, перемовлялися з кондуктором. Він був молодий, на його засмаглому обличчі поблискували білі зуби. «Ні, це неможливо, — подумав я. — Це несправедливо! Навколо стільки життя, а Пат мусить піти з нього!»

Кондуктор подзвонив, і автобус поїхав далі. З-під його коліс на тротуар сипонули снопи бризок. Я пішов далі. Треба було попередити Кестера й купити квитки на поїзд.

Опівдні я прийшов додому. Усе було влаштоване. Я навіть послав у санаторій телеграму.

— Пат, — сказав я ще в дверях, — ти встигнеш спакувати свої речі до вечора?

— Я повинна їхати?

— Так, — сказав я. — Так, Пат.

— Сама?

— Ні. Поїдемо разом. Я відвезу тебе.

Її обличчя знов порожевішало.

— А на коли мені треба бути готовій? — запитала вона.

— Поїзд відходить сьогодні ввечері о десятій.

— А ти знов кудись підеш?

— Ні. Я буду з тобою до самого від’їзду.

Вона глибоко зітхнула.

— Тоді все просто, Роббі, — сказала вона. — Зразу й почнемо?

— У нас іще є час.

— А я б хотіла зразу почати. Щоб швидше скінчити.

— Г аразд.

Я швидко спакував тих трохи речей, що мав узяти з собою, і за півгодини був уже готовий. Потім зайшов до пані Залев-ської і попередив її, що ми ввечері від’їжджаємо. Я домовився з нею, що заплачу їй до першого листопада, якщо вона не знайде пожильця раніше. Пані Залевська ладна була розпочати довгу розмову, але я швидко повернувся назад.

Пат стояла навколішки біля своєї великої валізи, навколо висів її одяг, на ліжку лежала білизна, а вона саме вкладала взуття. Я пригадав, що вона так само стояла навколішки, коли вселилася в цю кімнату й розпаковувала речі, і мені здалося, ніби це було дуже давно й водночас — ніби лише вчора. Вона підвела голову.

— Ти і свою сріблясту сукню візьмеш? — спитав я.

Вона кивнула.

— Що ж нам робити з рештою речей, Роббі? З меблями?

— Я вже говорив з пані Залевською. Усе, що вміститься, я візьму до себе в кімнату. Решту здамо в ломбард на збереження. А коли ти повернешся, заберемо назад.

— Коли я повернуся… — сказала вона.

— Авжеж, — відповів я, — навесні, коли ти, засмагла на сонці, повернешся додому.

Я допоміг їй скласти речі, і надвечір, коли надворі вже стемніло, ми були готові. Дивно було: меблі стояли на своєму місці, лише шафи й шухляди спорожніли, а мені рантом кімната здалася сумною пусткою. Пат сіла на ліжко. У неї був стомлений вигляд.

— Увімкнути світло? — спитав я.

Вона похитала головою:

— Почекай ще трохи.

Я сів біля неї.

— Хочеш сигарету?

— Ні, Роббі. Хочу тільки трохи посидіти отак.

Я встав і підійшов до вікна. На вулиці під дощем неспокійно блимали ліхтарі. Вітер куйовдив дерева. Унизу повільно пройшла Роза. Її високі чобітки блищали. Вона несла під рукою пакунок і простувала до кав’ярні «Інтернаціональ». Мабуть, то були нитки і дротики — вона завжди плела вовняні речі для своєї малої. За нею йшли Фріці й Маріон, обидві в нових білих дощовиках, які щільно облягали фігуру, а трохи оддалік за ними чвалала Мімі, обшарпана й стомлена.