Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я випив ще чарку коньяку. Не було сенсу далі думати про це. Хтозна, що тебе самого ще чекає. Ми іноді жаліємо людину й не знаємо, що колись, може, назвемо її щасливою.

Почувши, що Пат ворухнулася в ліжку, я пішов до неї. Вона глянула на мене:

— Що зі мною діється, Роббі? Я знов спала, як убита.

— То це ж добре, — відповів я.

— Ні. — Вона сперлася на лікоть. — Я не хочу стільки спати.

— Чому? Я іноді хотів би проспати наступні п’ятдесят років.

— Але не хотів би за цей час постаріти на п’ятдесят років?

— Хтозна. На таке питання можна відповісти, аж як прокинешся.

— Ти чимось зажурений? — спитала вона.

— Ні, — сказав я. — Навпаки. Я саме вирішив, що ми зараз одягнемось і десь розкішно повечеряємо. Замовимо все, що ти любиш. Та ще й трішки вп’ємося.

— Чудово, — сказала вона. — Це теж буде частиною нашого великого банкрутства?

— Так, — сказав я, — і це теж.

Якось у середині жовтня Жафе покликав мене до себе. Була десята година ранку, але стояла така сльота, що в клініці ще горіло світло. Воно змішувалося з тьмяним світлом знадвору та здавалося якимось бляклим і хворобливим.

Жафе сидів сам у своєму просторому кабінеті. Коли я зайшов, він підняв лису, блискучу голову й похмуро кивнув на велике вікно, в яке періщив дощ.

— Що ви скажете про цю кляту негоду?

Я здвигнув плечима:

— Будемо сподіватися, що вона скоро перестане…

— Не перестане.

Він скинув на мене оком. Потім узяв олівець, оглянув його, постукав ним по столу й знов поклав на місце.

— Я здогадуюсь, навіщо ви покликали мене, — сказав я.

Жафе щось промурмотів.

Трохи почекавши, я знову сказав:

— Мабуть, Пат скоро треба їхати…

— Так…

Жафе сердито дивився поперед себе.

— Я розраховував на кінець жовтня. Але в таку негоду… — Він знову взяв у руки срібний олівець.

Вітер сипнув дощем у шибки, ніби десь далеко застукотів кулемет.

— І коли ж, по-вашому, їй треба їхати? — запитав я.

Він раптом глянув знизу вгору просто мені в очі й сказав:

— Завтра.

На мить я ніби втратив ґрунт під ногами. Повітря, мов вата, прилипло до моїх легень. Потім остовпіння пройшло і я спитав якомога спокійніше, хоч мій голос долинав здалеку, наче питав хтось інший:

— Хіба їй раптом так погіршало?

Жафе рішуче похитав головою і встав.

— Якби їй так погіршало, то вона взагалі не могла б їхати, — похмуро пояснив він. — Просто так було б краще. У таку негоду небезпечно зволікати навіть на день. Застудиться абощо…

Він узяв зі стола кілька листів.

— Я вже все підготував. Вам лишається тільки їхати. Голов-ного лікаря санаторію я знаю ще зі студентських років. Він дуже здібний лікар. Я його про все докладно повідомив.

Жафе віддав мені листи. Я взяв їх, але не сховав до кишені. Він глянув на мене, потім підійшов до мене й поклав руку мені на плече. Рука була легка, як пташине крило, я навіть не відчував її на собі.

— Важко, — тихо сказав він ніби не своїм голосом, — я знаю. Тому я й зволікав, поки можна було.

— Ні, не важко… — заперечив я.

Він махнув рукою:

— Облиште…

— Ні, — сказав я, — я не про те. Я хочу знати лише одне: вона повернеться назад?

Жафе відповів не зразу. Його вузькі темні очі поблискували в каламутному жовтому світлі.

— Чому ви хочете знати про це тепер? — запитав він за хвилю.

— Бо як ні, то краще їй не їхати зовсім, — сказав я.

Він зміряв мене швидким поглядом:

— Що ви сказали?

— Як ні, то їй краще лишитися тут.

Він втупив у мене очі.

— А ви знаєте, до чого це неминуче призвело б? — знову спитав він мене тихо, але гостро.

— Знаю, — відповів я. — Це призвело б до того, що їй не довелося б помирати самотній. А що це означає, я теж знаю.

Жафе підняв плечі, ніби його морозило. Потім підійшов до вікна й постояв біля нього, дивлячись на дощ. Коли він повернувся до мене, обличчя в нього було як маска. Він зупинився майже впритул переді мною.

— Скільки вам років? — раптом спитав він.

— Тридцять, — відповів я, не розуміючи, що він хоче від мене.

— Тридцять, — проказав він якось дивно, ніби говорив сам до себе й не зрозумів мене. — Тридцять, Боже мій! — Потім підійшов до письмового столу й зупинився. Біля величезного блискучого столу він здавався маленькою, випадковою тут людиною. — Мені скоро шістдесят, — сказав він, не дивлячись на мене, — але я б так не міг. Я б знов і знов пробував усе, знов і знов, навіть коли б напевне знав, що це безнадійно.

Я мовчав. Жафе й далі стояв, ніби забувши про все навколо. Потім поворухнувся, і його обличчя змінило свій вираз. Він усміхнувся.