Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я взяв вузеньку долоню Пат і на мить притулив її до своєї щоки.

— Тобі потрібно ще дещо, — сказав я потім. — Сама така норка — як машина без мотора. Дві-три вечірні сукні…

— Вечірні сукні, — проказала вона за мною і зупинилася перед широкою вітриною. — Вечірні сукні, справді… Від них мені важче відмовитися…

Ми вибрали три чудові сукні. Я бачив, як від цієї гри Пат пожвавішала. Вона захопилася, бо вечірні туалети були її уподобанням. Далі ми вибрали все потрібне для вечірнього туалету, і Пат іще дужче пожвавішала. Очі в неї блищали. Я стояв поруч, слухав її, сміявся і думав: яке нещастя кохати жінку й бути бідним.

— Ходімо, — нарешті сказав я з якоюсь веселою відчайдушністю, — якщо вже щось почато, то треба доводити його до кінця! — І повів її до ювелірного магазину. — Он той смарагдовий браслет! А до нього ще оті два персні й сережки! Не хочу слухати ніяких заперечень. Смарагди тобі якраз личать.

— За це ти одержиш отой платиновий годинник і перлини до сорочки.

— А ти — весь магазин! На щось менше я тепер не буду розмінюватись…

Вона засміялась і, жадібно дихаючи, прихилилася до мене.

— Досить, любий, досить! Тепер нам лишилося тільки купити кілька валіз і зайти до бюро подорожей, а потім спакуватися — і в дорогу, якомога далі від цього міста, цієї осені та цього дощу.

«Так, — подумав я, — Боже мій, звичайно, так, і тоді ти скоро б видужала!»

— А куди? — запитав я. — До Єгипту? Чи ще далі? До Індії і в Китай?

— На сонце, мій любий, куди-небудь, але на сонце, на південь, до тепла. Туди, де пальмові алеї і скелі, де білі житла й агави. Та, може, й там тепер дощі. Мабуть, тепер усюди дощі.

— То ми поїдемо далі й далі, — сказав я, — поки знайдемо землю, де немає дощів. У тропіки, до південних морів.

Ми стояли перед яскраво освітленими вітринами бюро подорожей «Гамбург — Америка». Посередині була виставлена модель пароплава. Він плив блакитними паперовими хвилями, а далі, у глибині вітрини, велично височів збільшений знімок хмарочосів Мангеттена. У вікнах висіли великі різнокольорові географічні карти з накресленими червоним маршрутами подорожей.

— В Америку ми теж^поїдемо, — сказала Пат. — У Кен-туккі, в Техас, у Нью-Йорк, у Сан-Франциско й на Гаваї. А потім далі, по Південній Америці. Через Мексику, Панамський канал до Буенос-Айреса. А тоді через Ріо-де-Жанейро назад.

— Так…

Вона дивилася на мене променистими очима.

— Я ще не був там, — зізнався я. — Тоді я тобі все набрехав.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Знаєш?

— Авжеж, Роббі! Звичайно, знаю. Зразу здогадалась.

— Тоді я був просто божевільний. Невпевнений, дурний і божевільний. Тому й брехав.

— А сьогодні?

— Сьогодні ще дурніший, — відповів я. — Ти ж сама бачиш. — Я показав на пароплав у вітрині. — Як шкода, що ми не можемо поїхати на ньому. Хай йому чорт!

Пат усміхнулась і поклала свою руку в мою.

— Ох, любий, і чому ми не багаті? Як би зуміли скористатися зі свого багатства! А є ж стільки заможних людей, які тільки й знають, що день у день ходити до своїх контор чи банків.

— Тому вони й багаті, — сказав я. — Якби ми були багаті, нам би, звичайно, вистачило того добра ненадовго.

— Я теж так думаю. Ми напевне десь би його розтринькали.

— А може, з ляку, що втратимо його, не зуміли б скористатися з нього. У наш час бути багатим — все одно що професія. Та ще й далеко не легка.

— Бідні багатії! — мовила Пат. — То, може, краще уявімо собі, що вже були багаті та знову все втратили? Просто ти тиждень тому збанкрутував, і довелося все продати; будинок, мої коштовності та твої машини. Що ти скажеш на це?

— Це навіть сучасніше, ніж бути багатим, — відповів я.

Вона засміялася:

— То ходім! Ми обоє збанкрутували й тепер ідемо до своєї кімнатки в пансіоні, розповідаючи одне одному про колишні пригоди зі своїх великих часів.

— Непогана думка.

Ми помалу йшли далі вечірніми вулицями. Перед нами спалахували все нові й нові ліхтарі, а вже біля кладовища ми побачили, як по зеленкуватому небу плив літак з яскраво освітленими кабінами. Самотній і гарний, він летів у ясному, високому, теж самотньому небі, ніби чудесний птах туги й палкого бажання зі старовинної казки. Ми зупинились і дивилися йому вслід, аж поки він зник.

Не побули ми й півгодини вдома, як у двері моєї кімнати постукали. Я подумав, що то знов Гассе, й пішов відчиняти. Але *го була пані Залевська, збентежена й розгублена.

— Ходіть сюди, швидше, — прошепотіла вона.