Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Так, — сказав я й погладив її по лобі й по волоссю, що теж здавалося стомленим.

Вона почала дихати глибше і трохи повернулася набік. Через хвилину її вже огорнув глибокий сон.

Я знов пересів до вікна й задивився на дощ. Тепер він падав суцільною сірою стіною, і здавалося, що наш будинок — маленький острів, загублений у похмурому безмежжі. Мене охопила тривога, бо Пат рідко з самого ранку була сумна. — Що з нею сталося? Та потім я пригадав, що кілька днів тому вона ще була жвава й весела та що все ще може змінитися на краще, коли вона знов прокинеться. Я знав, що вона багато думає про свою хворобу, і знав також від Жафе, що їй поки що не покращало, але за свій вік мені довелось набачитися стільки мерців, що будь-яка хвороба була для мене ще життям і надією. Я знав, що можна померти від рани, бо мав щодо цього великий досвід, але саме тому мені важко було повірити, що хвороба, з якою людина на вигляд здається здоровою, може бути небезпечна. Тому я завжди переборював тривогу й малодушність.

Хтось постукав у двері. Я відчинив їх і побачив у коридорі Гас-се. Приклавши пальця до уст, я вийшов до нього.

— Пробачте… — затинаючись, промурмотів він.

— Ходімо до мене, — сказався і відчинив двері своєї кімнати.

Гассе зупинився на порозі. Його обличчя ніби поменшало.

Воно було біле, як крейда.

— Я лише хотів сказати вам, що нам уже нема чого їхати, — мовив він, майже не ворушачи губами.

— Заходьте до кімнати, — сказав я, — фрейлейн Гольман спить, у мене є час.

Він тримав у руці лист і мав вигляд людини, в яку влучила куля, але вона ще гадає, що то був лише удар.

— Краще почитайте самі, — сказав він і дав мені листа.

— Ви вже пили каву? — запитав я.

Він похитав головою.

— Прочитайте листа…

— Зараз прочитаю, а ви тим часом могли б щось випити…

Я вийшов до кухні й звелів Фріді приготувати каву. Потім

почав читати. То був лист від пані Гассе, всього кілька рядків. Вона повідомляла чоловіка, що хоче ще трохи пожити для себе й тому не повернеться до нього. У неї є хтось такий, що краще розуміє її, ніж Гассе. Уживати якихось заходів немає ніякого сенсу: вона нізащо не повернеться назад. Так буде, мабуть, найкраще й для нього самого. Йому не доведеться думати, чи вистачить його платні на життя. Частину своїх речей вона забрала з собою, а по решту при нагоді пришле когось.

Це був зрозумілий і діловий лист. Я згорнув його й віддав Гассе. Він дивився на мене так, ніби все залежало від мене.

— Що мені робити? — спитав він.

— Випийте спершу чашку кави і з'їжте що-небудь, — сказав я. — Дарма метушитися й побиватись, тільки доконаєте себе. Підкріпіться, тоді побачите. Спробуйте опанувати себе, а коли заспокоїтесь, то зможете щось придумати.

Він слухняно випив каву. Руки його тремтіли, їсти він нічого не міг.

— Що ж його робити? — запитав він знову.

— Нічого, — відказав я. — Чекати.

Він хотів щось заперечити.

— А що б ви зробили? — спитав я.

— Не знаю. Я не можу збагнути цього.

Я мовчав, бо теж не знаходив ніякої ради. Його можна було лише заспокоювати, а вихід він мав знайти сам. Він уже навряд чи кохав дружину, але звик до неї, а для бухгалтера звичка могла важити більше, ніж кохання.

Через якийсь час він почав говорити плутано й незрозуміло, видно було тільки, що він остаточно розгубився. Потім почав сам собі докоряти. Проти дружини не сказав ні слова. Лише намагався з'ясувати для себе, в чому його вина.

— Гассе, — мовив я, — те, що ви кажете, — дурниці. У таких випадках можна бути або винним, або зовсім не винним. Дружина пішла від вас, а не ви від неї. Вам нема чого докоряти собі.

— Ні, таки є, — заперечив він, дивлячись на свої руки. — Я виявився неспроможним.

— До чого?

— Виявився неспроможним забезпечити їй пристойне життя, отже, винен.

Я вражено глянув на нього. Маленький, нещасний, він ніби тонув у червоному плюшевому кріслі.

— Пане Гассе, — спокійно сказав я, — це може бути хіба причиною, але не виною. А крім того, ви ж забезпечували її.

Він рішуче похитав головою:

— Ні, ні, я довів її до божевілля тим, що вічно боявся втратити роботу. Та й не забезпечував я її! Що я міг їй запропонувати? Нічого…

Гассе поринув у тупу задуму. Я підвівся й дістав пляшку коньяку.

— Давайте випиймо по чарці, — сказав я. — Адже ще нічого не втрачено.

Він підвів голову.

— Ще нічого не втрачено, — повторив я. — Людину втрачають тільки тоді, коли вона помирає.

Він похапцем кивнув, узяв чарку, але не випив її і знов поставив на стіл.