Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я дивився з вікна на мокре, залите дощем кладовище, на могильні плити, вкриті брудним, темно-рудим листям. Туман, наче якийсь блідий звір, висмоктав за ніч зелений сік із листя дерев, воно висіло на гілках блякле й немічне, кожен порив вітру зривав усе нові й нові листочки і гнав поперед себе. І раптом я вперше відчув, так ніби то був гострий, різкий біль, що розлука недалеко, що вона скоро стане дійсністю, мов осінь, яка скрадалася надворі крізь верховіття дерев, лишаючи по собі жовтий слід.

Я прислухався. Пат іще спала в суміжній кімнаті. Я підійшов до дверей і трохи постояв там. Вона спала спокійно й не кашляла. На мить мене заполонила раптова надія — я уявив собі, що сьогодні або завтра чи найближчими днями Жафе подзвонить мені та скаже, що їй не треба їхати… Але потім пригадав ті ночі, коли чув тихе шарудіння в її грудях, оте рівномірне, приглушене хрипіння, яке то наближалося, то віддалялось, ніби далекі човгання тоненької пилки, і надія погасла так само швидко, як і спалахнула.

Я повернувся до вікна та знову втупив очі в дощ надворі. Потім сів за письмовий стіл і почав лічити свої гроші. Хотів підрахувати, на скільки їх вистачить для Пат, але мені при цьому стало так тяжко на душі, що я знову вкинув їх у шухляду.

Я глянув на годинник. Було близько сьомої. Я мав щонайменше дві години часу, поки прокинеться Пат. Я швиденько одягнувся, щоб трохи попрацювати на таксі. Це було краще, ніж сидіти в кімнаті наодинці зі своїми думками.

Зайшов до майстерні, взяв наш візок і помаленьку поїхав вулицями. Перехожих було мало. У робітничих кварталах стояли довгими рядами прибуткові будинки-казарми, обдерті й занедбані, немов старі, сумні повії під дощем. їхні фасади були облуплені й брудні, похмурі вікна безрадісно блимали назустріч ранкові, а на потрісканій штукатурці стін у багатьох місцях зяяли глибокі жовто-сірі дірки, наче її роз’їло виразками.

Перетнувши стару частину міста, я під’їхав до собору, зупинився перед невеличкою хвірточкою і виліз із машини. Крізь важкі дубові двері, наче здалеку, долинали звуки органа. Саме був час ранкової відправи, і з мелодії я зрозумів: щойно почалося освячення святих дарів, отже, мине щонайменше двадцять хвилин, поки все скінчиться й почнуть виходити люди.

Я пройшов у церковний сад. Він тонув у сірій імлі. Трояндові кущі понуро схилилися під дощем, але на більшості з них були ще квіти. Плащ у мене був досить широкий, щоб сховати під ним зрізані гілки. Хоч була неділя, я ніде нікого не побачив і без перешкод відніс перший оберемок троянд у машину. Потім вернувся в садок, щоб нарізати ще один. Тільки-но я це зробив і сховав букет під плащ, як у галереї почулася чиясь хода. Я притиснув ліктем квіти, зупинився, перед одним з барельєфів хресного шляху й удав, що молюся.

Хода наблизилась і затихла. Хтось зупинився позаду. Мені стало гаряче. Я побожно звів очі на барельєф, перехрестився й неквапом пішов далі, до другого барельєфа, трохи далі від галереї. Ззаду знову почулася хода і, коли я став, знов затихла. Я не знав, що робити. Зразу йти далі я не міг, мусив лишатися на місці принаймні стільки, скільки треба було, щоб десять разів проказати «Радуйся, Діво» і один раз «Отче наш», а то зрадив би себе. Стоячи на місці, я обережно, вдаючи невдоволено-го, що мене потурбували під час молитви, глянув, що то за людина й чого вона хоче.

Побачивши привітне, округле обличчя священика, я полегшено видихнув. Знаючи, що за молитвою він мене не потурбує, я вже вважав себе врятованим, аж раптом помітив, що — на своє лихо — зупинився перед останньою сценою хресного шляху. Якби я навіть молився удвічі повільніше, то через кілька хвилин мусив би скінчити, а цього, як видно, і чекав священик. Зволікати не було ніякого сенсу, тому я з байдужим виглядом повільно рушив до виходу.

— Доброго ранку, — привітався пастор. — Слава Ісусу!..

— Навіки слава! — відповів я згідно з формулою католицької церкви.

— Тепер сюди рідко хто приходить у такий ранній час, — сказав він привітно, дивлячись на мене ясними, як у дитини, голубими очима.

Я щось промурмотів у відповідь.

— Так. На жаль, рідко, — додав він сумовито. — Особливо чоловіки — їх тепер майже ніколи не побачиш за молитвою в цьому місці. Ось чому я зрадів і заговорив з вами. У вас, пев-

не, якесь особливе прохання до Всевишнього, якщо ви прийшли так рано й у таку погоду…

«Еге ж, особливе, щоб ти швидше пішов звідси», — подумав я і з полегшенням кивнув. Досі він, здається, не помітив, що в мене під плащем були квіти. Треба було якнайшвидше від-караскатись від нього, поки він нічого не запідозрив.