Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Священик знов усміхнувся до мене:

— Я зараз правитиму службу. То я і ваше прохання згадаю у своїй молитві.

— Дякую, — вражено сказав я і зніяковів.

— Ваша молитва — за упокій душі? — спитав він.

Якусь мить я розгублено дивився на нього. Мої квіти під плащем почали сунутися вниз.

— Ні, — квапливо відказав я і притис руку до плаща.

Він і далі ласкаво дивився на мене своїми ясними очима, дошукуючись відповіді на моєму обличчі. Мабуть, чекав, що я скажу йому, чого сподіваюсь від Бога. Але тієї миті нічого путнього мені не спало на думку, а крім того, я відчував, що не слід брехати більше, ніж необхідно.

— То я помолюся, щоб Бог допоміг невідомому в його біді,-

зрештою сказав священик.

— Добре, якщо ваша ласка, — відповів я. — Буду вам щиро вдячний.

Священик усміхнувся й махнув рукою:

— Нема за що дякувати. Усі ми в руці Божій. — Він ще хвилину дивився на мене, ледь схиливши набік голову, і мені здалося, ніби на обличчі в нього майнула якась тінь. — Аби тільки ви вірили, — додав він. — Отець небесний допоможе. Він завжди допомагає, навіть якщо іноді ми й не розуміємо цього. — Потім він кивнув мені й пішов геть.

Я дивився йому вслід, аж поки не почув, як за ним грюкнули двері. «Еге ж, — подумав я, — якби все було так просто! Він допоможе, Він завжди допомагає! Але чи допоміг Він Берн-гарду Візе, коли той з простреленим животом лежав у Гаутоль-стерському лісі й волав до Бога? Або Качинському, що поліг у Гандземе, лишивши хвору дружину з дитиною, якої ще й не бачив? Чи допоміг він Мюллерові, Леєру, Кеммеріху або маленькому Фрідманові, Юргенсу, Бергеру та мільйонам іншим? Достобіса! Занадто багато пролилося крові на світі, щоб так вірити в Отця Небесного!»

Завізши додому квіти, я відігнав машину до майстерні й повернувся додому. На кухні поралася Фріда, і звідти пахло свіжою кавою. Дивно, але, вчувши запах кави, я повеселішав. Ще з війни я знав, що людину ніколи по-справжньому не втішає щось значне, а завжди лише дрібні, буденні речі.

Тільки-но я грюкнув дверима, як у коридор вискочив із кімнати Гассе. Обличчя в нього було жовте, брезкле, очі червоні від утоми. Вік мав такий вигляд, ніби спав у костюмі. Коли він побачив мене, на обличчі в нього проступило безмежне розчарування.

— Ох, це ви… — промимрив він.

Я здивовано глянув на нього:

— А ви так рано вже чекаєте когось?

— Так, — тихо відповів Гассе. — На дружину. Вона ще й досі не прийшла додому. Ви ніде не бачили її?

Я похитав головою.

— Я виходив усього на годину.

Він кивнув.

— Я просто подумав… могли ж ви десь її побачити.

Я знизав плечима:

— Мабуть, вона прийде трохи пізніше. Вона не дзвонила вам?

Гассе якось боязко глянув на мене:

— Вона вчора ввечері пішла до своїх знайомих. Я добре не знаю, де вони живуть.

— А прізвище їхнє знаєте? То можна подзвонити в довідкове бюро.

— Я вже пробував. Там такого прізвища не знайшли. — Він дивився на мене, як побитий собака. — Вона завжди таїлася зі своїми знайомими, а коли я одного разу спитав про них, раптом розгнівалась. То я й махнув рукою. Радий був, що в неї завелося хоч якесь товариство. Вона завжди дорікала мені, ніби я й цього хочу її позбавити.

— Може, вона ще прийде, — сказав я. — Я навіть певен, що вона скоро прийде. А ви про всяк випадок не дзвонили у «швидку допомогу» і в поліцію?

Він похнюпився:

— Усюди дзвонив. Ніде нічого не знають.

— Ну, коли так, — сказав я, — то вам зовсім нема чого хвилюватися. Може, вона ввечері почувалася не зовсім добре й лишилася на ніч. Таке часто буває. Вона, певне, за годину чи дві буде тут.

— Ви так гадаєте?

Двері від кухні розчинилися, і звідти вийшла Фрі да з тацею.

— Для кого це? — запитав я.

— Для фрейлейн Гольман, — відповіла вона, роздратована самим моїм виглядом.

— А хіба вона вже встала?

— Мабуть, устала, — відповіла Фріда, наїжачившись, — а то б не просила снідати!

— Хай вас Бог благословить, Фрідо, — мовив я. — Іноді вранці говорити з вами — просто втіха. Чи не могли б ви перебороти себе і зразу ж приготувати каву й для мене?

Вона щось буркнула та, зневажливо похитуючи задом, пішла коридором. Це вона вміла. Ніхто більше не похитував задом так промовисто, як вона.

Гассе стояв і чекав. Коли я знов обернувся й побачив його, мовчазного й покірливого, мені раптом стало соромно.

— Я певен, що за годину-дві ваші турботи скінчаться, — сказав я, подаючи йому руку.

Він не взяв руки, а якось дивно глянув на мене.